Array Антология - Українська модерна проза

– Тай нічого! – сказав він ще спокійніше.

– Уразливо це, – промовила вона, здригнувши плечима, – він же думає щось зовсім інше, він же думає, що… теє, що між нами… І всі так думають!.. Це зовсім неможлива річ!

– Ну, і нехай! А воно все ж таки є… – сказав він стиха, побожно, подібно, як віруючі говорять молитви, а далі додав палко: – А ви говоріть, говоріть, говоріть іще!

Так, це було можливо. Та тільки тут! Вночі, у вагоні, без людей, без ґрунту стоячого, наче в келиху тремтячої, величезної квітки, яка захищала їх своїми пелюстками, своїм запахом од усіх, од усього.

Вона визволилась обережно з-під його руки, встала і притулилась до холодного, запотілого скла…

Починало світати. Бліді зірки гасли на блідому небі, зірка за зіркою. Молошні тумани вставали, приймаючи обриси химерних, легких постатей, що летіли в божевільному, радісному танцю, ледве торкаючи ніжними стопами землю… Мало-помалу їх шати ставали рожевими од ранішньої зорі, а вони все простували та неслись у гору, в нескінченому танці… Нудьга породжує радість. Сльози породжують усміхи. Так тумани породили ці летючі мрії.

– Одначе, вам пора й спати! – сказала вона, обертаючись до нього з легеньким усміхом.

– Я не хочу спати, – одказав він. – А ви? І краще зовсім не будемо спати цієї ночі, бо шкода спати. Чи не правда, мій друже ? Він ласкаво усміхнувся.

– Егеж!.. Тільки я хочу все ж таки лягти тай ви лягли б.

Вона почала лагодити собі постіль на верхній лаві. Коли він хотів допомогти їй вилізти, вона раптом одвела його:

– Ні, ні! Нащо це? Я ж не буду вам допомагати, я добре й сама можу, – і вона легко скочила наверх.

Він теж умостився понад дівчиною, що спала в низу. Довго вони лежали мовчки. Вони лежали поруч, як Трістан і Ізольда. Тільки не було меча між ними; не було й любові між ними…

Він був безмірно щасливий, щасливий, бо переживав ніч, якої мільйони не можуть пережити, ніч чисту, ніч святу. Він був щасливий, що ділив із нею її горе; що вона довірилась йому, як другу, як брату. Він був щасливий, що вперше він не бачив жінки в цій жінці; що він її не кохав, а проте одцурався б ради неї, ради цієї приязні од усього: од сім’ї, од жони, од дітей, котрих він любив більше, як життя; одрікся б і пішов би на край світа, на смерть… Він був щасливий, що був людиною…

Її ж уперше в цю ніч покинула думка про самогубство, про смерть, і хотілось їй до болю, щоб той, дорогий і чудовий, котрого нема вже з нею на землі, міг бачити її і їх друга, і радіти за неї, бо вона знайшла для себе порозуміння…

Якби треба було висловити їх почуття, вона б не знайшла слів, бо немає слів легеньких, як тінь, прудких, як світло, гарних, як зорі, – для почуття ласки, почуття правди, почуття волі, що через край наповняли їх душі цієї ночі…

Довго лежали вони так із заплющеними очима. Їй здалося, що він заснув. Вона тихенько зсунулась долі, напнулась теплою хусткою і попростувала до дверей направо. Він хутко підвівся і промовив:

– Не ходіть у той бік!

Вона мовчки повернулась і пішла ліворуч. Коли вона вернулась на своє місце, він, здавалось, спав.

Тільки, як же її зворушило це дрібне піклування про неї! Хто знає, чого він боявся: чи того п’яного в сусідньому вагоні, чи бруду того місця. Тільки він чогось боявся за неї і виявив свою турботу так просто, так тверезо і разом так наївно, що вона усміхнулась сама до себе

Вона лягла і знову закрила очі, але заснути не могла. Якісь блискучі яски сіяли в повітрі перед її очима. Усе поле заснувалось червоним золотом, а сині квітки почали носитись у гору і в низ. Накінець виявилась на їх тлі головка маленької дівчинки, дочки того чоловіка, що лежав поруч із нею, дівчинки з милими, синіми оченятами, з напіводкритими рожевими устоньками та двома гарненькими туго заплетеними кісками на плечах. Їй пригадалась несподівана і чула дитиняча любов до неї самої, нічим з її боку не викликана, хіба тим тільки, що вона була дочкою свого батька…

– Ні, ви таки не спите? – раптом обізвався він до неї. – Я почуваю це…

Вона, замість одповіді, почала декламувати, все не розтуляючи очей:

– Що це? – він звівся на лікті і слухав, як зачарований.

– Це моє! – сказала вона. – А знаєте, що я складала вірші тільки раз у свому життю, у ту добу, коли ми були… заручені… Ні раніше, ні пізніше. І тепер не розумію і не можу розуміти… ні одного вірша. Чи не чудно се?