Array Антология - Українська модерна проза

Але уста його тільки шепотіли:

– Брате, і я хочу.. , і я…

Він падає. Упав… Соромський впав і покотився в безодню, як камінь.

Темрява…

Щось дзвенить, гуде, співає. Хвилі стиха плещуть. Неначе одчинилося вікно. Він летить з темряви назустріч соняшному промінню, що виринає з води. Він летить на крилах – аж дух захопило від щастя. Він не один, їх багато.

Біле й жовте латаття киває голівками. Запашне повітря віє й прохолоджує його чоло. Журавлі, дикі гуси, ластівки, жайворонки – летять на Схід. Сонечко всміхається, і все всміхається навколо. Соромський сміється безжурним дитячим сміхом, і вона, його подруга, летить поруч з ним.

– Весело тобі? – питає вона його.

Він не може вимовить од несподіваного щастя

– Полинем! – каже вона.

– Полинем! – каже Соромський і розплющує очі.

– Як ся маєте? – питає в нього лікар.

– Чудово. Помалу, помалу! Не поламайте мені мої крила, які я здобув мукою, але тепер я несу на них щастя. Я колись був на нижчих східцях життя, я був дрібною істотою – людиною. Тепер я найвища істота: я – Ефемерида. В мене немає навіть органа для їжі і шлунка, який примушує нещасних людей робити теє, проти чого повстає вільна душа; який штовхає їх на всякі злочини… Я Ефемерида! Чуєте? А-а, ви смієтесь, глузуєте з мене через те, що я існую тільки один день?

Наш день повний, як чарка солодкого запашного меду. Тоді, як люди напружують свої сили й мозок на праці, проти якої повстає совість, ми впиваємось волею і надзвичайним, повним, ясним щастям, якого не знають люди ніколи. Ми кохаєм, ми собі подібних і все, що бачим. У нас нема ні вчених, ні поетів, бо ми всі вчені й поети. Ми знаєм те, що нам треба знати. Нащо живем і зникаєм. Ми живем для щастя!

У нас нема ні хорих, ні багатих, ні гарних, ні поганих, ні бідних, ні дрібних, ні великих – ми всі рівні. Ми в один день усі побачили світ і в один день зникнем. Корюся й схиляюся до землі перед цим великим законом.

Ми не живем довше одного дня. Наше щастя – не людське щастя, яке годами тягнеться по брудному болоту людського життя, воно не втрачує своїх блискучих, чарівних кольорів, в нього не впиваються гострими пазурами сумління, нудьга, помста, злість, хвороба, смерть. Воно не рветься, як павутиння од якого-небудь несподіваного випадку. Жах не повзе по спині холодною гадюкою. Жаль не рве серця. Я не жалкую, що не побачу своїх дітей, бо знаю, які вони будуть і що їх чекає. В зерні життя, яке я поклав у воду, є тільки заплід повного задоволення й щастя.

Одчиніть мені вікно! Нащо ви його зачинили? Я влетів сюди навмисно, щоб сказати вам:

– Не журіться, нещасні люди, і не думайте, що ви царі землі, але ви будете колись щасливими, будете колись раювати. Тепер лину у царство, де чутна

Сонечко заходить; воно кидає останній золотий промінь, на краєвиді золото-рожева смуга. Прийшов мій останній час.

Він схилився на ліжко, заплющив очі; велике задоволення розлилося на його блідому обличчі. У царстві непевних мрій та страшних снів це був найщасливіший.

Березень 1867р. м. Макар’єв Костромської області – 27.04.1924, Київ

Справжнє прізвище – Олександра Судовщикова-Косач. Її батьків-учителів було вислано з Києва за політичну неблагонадійність в Росію, у 1868 р., після смерті чоловіка, мати з дочкою повернулися до Києва. Тут дівчина зростала в оточенні родини Драгоманових та Косачів.

Закінчила історико-філософський відділ Київських вищих жіночих курсів. Була членом київського літературного гуртка «Плеяда» (1888—1893), у 1893 р. вийшла заміж за М. Косача й переїхала в м. Юр’єв (тепер Тарту, Естонія). 31901 р. сім’я Косачів жила в Харкові, а в 1903 р., після смерті чоловіка, Олександра Косач перебралася до Києва. Тут закінчила юридичні курси і працювала в суді. Писала оповідання та п’єси.

Вони сиділи у самому темному куточку вагона, прикриті зверху спущеною полицею, і світло ліхтаря, що був угорі над ними, не досягало їх. Їх постаті ледве вирізувались, тьмяно освітлені другим ліхтарем, що висів в кінці вагона над протилежними дверима. Їх обличчя здавались майже так само темними, як і одіж.