Array Антология - Українська модерна проза

Мої паперові люди одповідали б:

– Неможливо! Се щось страшне! Сьому нема імення. Ми жахаємось тебе. Краще не вирізуй других, бо ми знаємо, що їх чекає».

Я теж не раз питав тебе, доле: «Через віщо? За що?» Тільки ти таємно мовчиш. Моя мати, ся штучно вирізана й змальована красуня, вмерла саме тоді, коли я побачив світ. Коли мій прибитий лихом батько стояв, схиливши голову перед її холодним тілом, мій пан шлунок примусив мене голосно прохать жертви, і я кричав, поки мене задовольнили. З того часу почалося моє кріпацтво і взагалі усіх живих створінь, які вперше побачать світ. Мій дядько, талановитий молодий хлопець, прочитав у листі про несподівану смерть моєї матері, а його улюбленої сестри, схилився на стілець, як підкошена квітка і вже не підвівся з нього. Серце стиснув жаль у своїх гострих пазурах і воно навіки вмовкло. Неначе хтось дмухнув на свічку, і вона згасла, щоб ніхто вже не міг її запалити на цьому світі. Од дядька зосталися тільки листи, що він писав до моєї матері. Це були якісь імпровізації, вірші в прозі.

Моя бабуня, його мати, приїздила до нас, плакала і пильно придивлялася до мене: неначе в моїх дитячих, веселих очах шукала тих очей, що згасли навіки, коли я побачив світ.

Бабуня казали, як моя мати у побожному натхненню прокидалася вночі, падала перед образами навколішки і пильно, гаряче молилася. Мов душа її вже тоді чула, що наближалось, мов грізна хмара, щось таємне, страшне, від чого ніяке живе сотворін-ня не може втекти.

Я певен, що вона бажала жити усім серцем, усіма фібрами свого тіла й душі…

Була весна. Я сидів у садку під старезною липою на піску. Джмелі, оси, хрущі гули. На мене дивилися прихильно темно-блакитні очі з довгими віями, це була селянська жінка, що мене вигодувала й виховувала. Її звали Ганною. Мені й тепер здається, що немає в світі кращого імення, як Ганна. Я любив її над усе.

Мені Ганна казала:

– Покажи мені, як ти мене жалуєш?

Вона завжди казала жалуєш, а не любиш. Іншого слова у неї не було ні для кого. Щось солодке і тепле влилося в моє дитяче серце, я схопив її за шию і тискав рученятами та приказував:

– Ось, як я тебе жалую.

– Ой, який же ти дужий! – промовила вона, милуючись моєю дитячою щирою одповіддю.

– Це б досі й мій Данило був отакий, як ти, – додала вона й погладила своєю жорсткою, працьовитою рукою мої м’які кучері.

– А де ж твій Данило? Чому він до нас не приходить з Меласею? – питав я, сіпаючи її за руку,

– Він вмер, – одказала вона, зітхаючи.

Я допитався, що ця Ганна оддала мені усе: свої безсонні ночі, своє здоров’я, силу і ще й до того єдиного сина, якого вона породила в муках тільки, мабуть, на те, щоб він вмер. Таким робом мій шлунок украв у неї сина-робітника, а доля поклала на мої дитячі плечі три смерті. Коли б я був удвадцятеро розумніший за мого талановитого дядька, працьовитіший і корисніший за того Данила – я все ж не згоджуюся з цим і протестую! Цей протест цілими роками ріс, як болячка в моєму серці і душа моя повстала!

Він схопився з ослона й пішов нерівними ступнями по доріжці, як птах з перебитим крилом. Він ішов туди, де не було людей.

– Таємна, мудра, велика цікава загадка життя. А може, вона зовсім проста? На кожну загадку буває розгадка. Може, мені судилося її розгадати?

Тільки треба знайти кінець, вхопити тую нитку, і клубок почне розвертатись, розкручуватись, поки не прийде останній кінець, то і є розгадка. Може, він десь дуже близько і я навіть дивлюся на нього і не бачу? Не бачу зараз, а потім навмисно простягну руку і вхоплю. Тепер я, мов сліпий, тиняюся по світу і товчуся на одному місці.

Хрущ загув і полинув на липу.

– Бенкетуєте, ненажери! Потім покладете в землю своїх дітей і вони лежатимуть три роки та їстимуть всякі рослини, підточуть картоплю, коріння, знівечать яку-небудь пишну красуню троянду, вона почне в’янути, не знаючи, хто підточив її коріння.

Але є, неначе для більшого контрасту, інші істоти, які теж лежать три роки у воді, як мумії у домовинах без їжі, бо в них нема навіть органів для їжі: ні ротів, на шлунків,

Ці створіння звуться ефемеридами, вони живуть зранку до заходу сонця. Покладуть собі подібних і зникають.

Ефемериди. Яке музичне, чарівне імення!

Содомський вийшов з садка нервовою ходою, неначе летів кудись за своїми думками. Сумні сірі очі запалилися і кидали темну блискавку. Люди, що йшли назустріч, здивовано дивилися на добродія, що прогулювався без бриля, він забув його в садку. Справді якийсь чудасій, що осмілився йти по вулиці цивілізованого города без цієї ознаки цивілізації, мов дикий. Вітрець перебирав, як золоті струни, його м’яке, довге волосся, а він ішов і не бачив глумливих та здивованих поглядів. Минув метушливі вулиці з гарними крамницями й будинками… Ось потяглися бідні вулички з маленькими домками й хатинами, що всунулись у землю.