В маленьких домках була тіснота, що пригнічувала тіло і душу. Там злидні роззявляли свої величезні роти і штовхали людей на злочини.
А дзвони на убогій дерев’яній дзвіниці, неначе з джерела, промовляли: «Подай, дай, дай! Подай, дай, дай!.. »
Прочани тяглися юрбою по пішоходах. Один спитав у Соромського:
– Паничу, кудою треба йти до Лаври?
І він подивився здивовано: неначе прокинувся од сну. Селянин спитав його вдруге. Соромський тільки тоді почув його питання і показав мовчки рукою, куди треба було повертать.
Прочани знов рушили, балакаючи про свої справи.
Високі кам’яні мури.
– Що це таке? Тюрма чи завод? Завод, – проказав Соромський, дивлячись на зачинені ворота, перед якими стояв натовп людей.
Чоловік у кашкеті й сірому піджаці задер вгору кирпатий, трохи червоний ніс, і проказав недбало:
– Сказано вам: не звеліли пускать. Тут більше не приймають. Чуєте? – проказав і одвернувся.
Люди неначе не чули: вони тільки заворушилися і знову дивилися на зачинені ворота, неначе сподівалися, що повинно скоїтися якесь чудо: ворота раптом широко одчиняться і всіх візьмуть до роботи, за якою вони ішли, ішли з надією з ріжних далеких кутків великого господарства.
Там були жінки з малими дітьми, що плакали й кричали, як козенята, а бідні, голодні, потомлені мандрівкою матері не знали, як їх вгамувати. Там далі, по шляху ішла ще велика юрба людей в шматтях. З цих шматтів теж визирали злидні; гострими злими очима вони дивилися з драних чобіт, з латаних свитин, з зав’язаних мотузками постолів; вони з глумливим реготом котилися за босими ногами на взір камінців, що боляче муляли ноги.
Сонечко всміхалося. Пташки весело співали. Вітрець колихав жартівливо гілки дерев.
По шляху ішла без впину юрба за юрбою. Як струмки з гір, що вливалися у велику безодню. Вони неначе плили з гомоном у великий город за працею. Між ними було багато інтелігентів.
– Вибачайте! Мені ніяково, але я страшенно бідую… я б хотів… Чи не знаєте ви, добродію, якої-небудь посади? Перше жалування я оддаю тому, хто мені дасть посаду. – Проказав, запинаючись молодий хлопець, підходячи до Соромського.
– Візьміть мою. Я служу в конторі… Ось візьміть адресу.
Соромський витяг з кишені картку.
– Бухгалтерію знаєте?
– Знаю, знаю… Так невже ви справді? Не знаю, як ваше прізвище…
– Соромський.
– Іваненко. Не знаю, як вас дякувать. Не можете собі уявить, який я вам буду вдячний, коли мені пощастить, то я вам першу жалування…
– Не треба, – одказав Соромський і загубився в натовпі.
Худа, бліда жінка мовчки простягла руку; тільки в запалих очах був великий жах, жах смерті. Соромський витяг гаманець і висипав усі свої гроші, а сотні рук і тисячі очей благали його:
– Не дай нам вмерти! Запоможи!
Гострий, як отруйна стріла, жаль упився в його серце. Він махнув до цих людей рукою. Натхнення блиснуло в великих очах, і він гукнув голосно й рішуче:
– Стійте.
Всі спинилися. Соромський сам не пізнав у ту хвилину свого голосу, що був завжди тихий, приглушений. І сам він неначе збільшився, виріс. Здавався якимсь велетнем.
– Я дам вам усе, чого бажаєте. Я більше дам. Чекайте і вірте мені. Поможіть мені зійти на цю гору.
Люди напружували сили, але гора була страшенно крута і слизька, як дзеркало. Соромський не міг на неї зійти.
– Відступіться трохи, – гукнув він на людей.
Вони посунулись назад; він якось розігнався і раптом опинився на горі, хапаючись за терновий кущ. В його руки впилося безліч колючок, і кров дрібними крапельками капала на гостре каміння. Він чув оплески. Хтось кричав: «Слава!» Він ішов, витягаючи колючки з рук, та озирався на людей, що стояли натовпом унизу: здавалося, що то гуде й колихається море.
Люди простягали руки вгору і прохали. Надія блищала в 'їхніх очах. Усі казали: «Швидше, швидше!» Соромський ішов та ішов далі і за кожним ступнем дивився на людей, що стояли попід горою. Ось вони зменшилися. Неначе куча комашок. Ще кільканадцять ступнів, і вони зникли, неначе в безодні, а він ішов далі. Дорога ширшала, він ішов вже по ній, як по широченних східцях. Жаль, що впився в серце там, у людському натовпі, одпав, мов сухий лист од гілки. Мов п’явиця, що досхочу напилася крові…
Щось маячило в блискучому убранню. Щось повзло між кущами, як золота ящірка. Щось тріпало різнобарвними крилами перед очима та шепотіло на вухо якісь невідомі речі. Хмарки, як золото-рожеві рибки, плили в нього під ногами. Орел в високості простяг дужі крила і застиг у повітрі.
Читать дальше