Array Антология - Українська модерна проза

Вона ридала гірко і довго. Він не міг заспокоїти її.

Ситий кондуктор частенько проходив поуз них і цілив на їх зелену, мигтящу плямку свого ліхтаря, приглядаючись пильно до їх обличчів у темряві з розчуленою і разом скритою усмішкою, з якою дивляться на закоханих. Кондукторові здавалося, що їх легко зрозуміти: «Милії не сваряться, тільки бавляться», – думав він і проходив через вагон, пильнуючи їх, чекаючи кінця комедії кохання.

Тільки… тут було не те, не те… зовсім не те. Вона плакала не через нього і не за ним. Вона плакала за своїм померлим чоловіком. А сльози котились по її обличчю мимохіть, безперестанку. Плечі тремтіли. Дух захоплювало. Хустка була цілком мокра од сліз.

– Це я сьогодні так, – сказала вона нарешті крізь сльози соромливо, – а то я рідко коли плачу… Сьогодні я була там, – між ялинками в байраці… На версі освітлені рожевим, вечірнім сонечком ялинки… Кожна голка вгорі золота, а долі вони темні, темні, аж чорні… Там ми колись сиділи… Як він любив їх, як любив це місце! Він був… Так, був, був, був!.. – повторила вона кілька разів одноманітно, заплакала ще дужче, знесилюючись од сліз, і обіперлась несвідомо своєю мокрою щокою на його схилену щоку. Її гарячі сльози попали йому в око і він сам заплакав, але не озивався, тільки мовчав, слухав і не заважав їй плакати.

– Як це могло статись? Як це може бути? Я все чекаю на нього… Як це може бути? – питалась вона в розпачі, з нудьгою, і простягла руку, шукаючи його руки. Він одразу не зрозумів її й тільки згодом подав їй свою руку. Вона злегенька стиснула її і зараз же пустила. Сама ж одхилилась набік, випросталась і втихла, дивлячись блукаючим оком у просторінь. Через хвилину вона перестала плакати, наче знайшла в собі якусь силу, якусь змогу уміцнитися, терпіти, мовчати, коритись…

– Так, незабутній, бідний друже, дорогий мій товаришу!.. Я теж не можу цілком зрозуміти, як це могло статись?! Як, через що його немає більше з нами?.. Не можу повірити, тай ніхто не йме цьому віри, – промовив він і важко зітхнув.

В цю хвилину учулась з сусіднього купе пісня підпилого ремісника:

Вона здригнулась цілим тілом, як деревце, котре рубають, і лякливо зашепотіла:

– Ой, скільки спогадів! Усе, усе нагадує його… Скрізь, всюди він!.. Він… Мій милий! – Останнє слово вона вимовила з вагою сорому, але з великою ніжністю. – Ось і це теж! Він мав комічний хист; він умів передразнювати всіх і знав багато цих дурних та характерних пісень.

Коли вона раптом здригнулася, він обгорнув її плечі одною рукою поверх здорової, теплої хустки, в яку вона укутувалась.

Вона ще раз заплакала та хутко перестала. Потім глянула на дівчину, що напроти спала на лаві, і зненацька спалахнула в неї думка: «Якби тая не спала, він не обняв би мене; якби тая не спала, я не дозволила б… Та ні, чому ж?»

Вона сиділа тихо, підтримувана його рукою, якось скорчившись і притулившись, глибоко зітхаючи та згадуючи про свого дорогого небіжчика, про його любов до неї:

– Який він був ніжний!.. Як він кохав!.. Більш ніхто не може так кохати… Я хочу сказать… мене кохати так… Ні, ні! Ніхто!.. Ніколи!

«Ні, моя ти, ріднесенька, може, може!» – подумав він; подумав тільки, бо не висловив би цих слів навіть під острахом смерті.

Їй хотілось тепер безкрайньо говорити про «нього», говорити про його красу, про його любов, про своє горе, про їх любов, про що вона раніш не балакала ні з одною живою душею. Сором розтав, як сніг, і вона говорила, говорила, говорила…

А він вперше чув, як вона висловлювалась, як вона обнажала свою душу. Перше він бачив її гордою, холодною, відлюдною, насмішкуватого, – тепер жалібною…

– Він був такий любий, такий ніжний, а я, я така холодна, часом зовсім наче з мармору. Еге, я була така жорстока!.. Я навіть ні разу не сказала йому за все життя наше, який він був красень! – Фарба стиду залила їй обличчя. – І потім… Я… Ви знаєте? Я не люблю кохання… Я хочу… Я хотіла приязні, а скоїлось інакше! Ми були із ним, як з вами, приятелями. А зненацька кохання… Я не знаю… Це мене ображало…

Вона хотіла визволитись од його обіймів, та не знала, як це зробити, щоб не образити його.

Кондуктор знову пройшов поуз них із ліхтарем і знову подивився на них, начеб усе вже зрозумів. Коли він щез, вона промовила:

– Ви знаєте? Він щось негарне про нас гадає. За кого він нас має?

– Авжеж знаю! – одповів він спокійно.

– Тай, що ж?