Array Антология - Українська модерна проза

Він минув контору, де навесні в нього на столі стояли білі, мов снігові зірки, проліски, потім фіялки, од яких віяло солодкими пахощами. Конвалії, що нагадували про гай та лани; бузок як ліловий оксамит звеселяв темну контору і Соромському здавалося, що він сидить у садку у рідному селі на Вкраїні, де він не був давно, давно. Колись влітку Соромський їздив з товаришами човном. Вони ловили рибу, а він приніс додому тільки білі та жовті латаття, він звав 'їх «неню фарами», бо це слово було гучне й співуче.

Соромський нікому не казав, що він любив складати вірші, але товариші звали його поетом, навіть безнадійно закоханим поетом, який не хоче нікому сказать, хто уразив його палке серце.

Позаочі його ще звали химерним чудасієм. Вірші, неначе чарівні, отрутні квіти розцвітали в його голові, поки він ішов у контору, і зникали, коли він брав свою важку книгу. Потім він навіть не міг їх пригадать. Він ніколи не списував ні своїх думок, ні віршів і через те не лічив себе за поета. Навіть страшенно б здивувався, коли б йому хтось сказав, що він справжній поет,

– Усі хапаються кудись, бо земля примушує людей напружувати усі сили, тіло, нерви, мозок, щоб догодить ненажерливому, кровожадібному деспотові: імення твоя – шлунок. І от не принеси хоч один день жертви, що ти зробиш з людським тілом, мозком, навіть і душею! – міркував Соромський, прикро дивлячись на гори усякої їжі, що були на виставах у вікнах. – Ні, в сьому для людини щось є таке образливе та прикре. І він ще зве себе царем природи! Він раб землі і кріпак свого пана шлунка. Я знаю, що з тобою змагатися не можна, але все в мене кипить, повстає проти тебе.

Соромський повернув ліворуч і увійшов у сад, де гралися діти у м’яча.

– Еге, скачи враже, як пан каже. От що… О, люди люблять тобі догоджати; вони навіть ідуть на всякі компроміси зі своєю совістю через свого душогуба. Ти підтримуєш наше тіло? Знаю, але ці щоденні жертви, що ми приносим тобі, занадто великі! Я колись зробив іспит: я дав тобі одного бублика та склянку чаю на день, на другий день – чай без бублика, на третій – порожній чай і так далі. Ти поборов мене ненажеро, але прийде час і, може, він не далеко, коли люди тебе поборять.

Він скинув бриль і поклав його на ослоні, потім схопив і почав махати ним, щоб прохолодити обличчя, йому здавалося, що воно палає, але воно було бліде, як папір. Соромський розмовляв, неначе поруч з ним сидів слухач. З людьми він не вмів говорити: починав з запалом, але як тільки бачив глумливі погляди, то зараз заплутувався, якось чудно перекручував слова і, не висловивши своїх думок, на пів-дорозі спинявся, стискав міцно тонкі губи, схиляв голову, а сірі, великі очі темнішали і гасли.

– Кумедний! Чудасія! Чого він хоче? Сказано поет, а поетам ніщо не заборонено, – казали товариші, сміючись.

– Можна марити про все, але висловлювать голосно… гм… ніяково… – додали другі.

Через те Соромський кинув звичку висловлювать перед людьми свої думки, що гнітили його душу і знайшов собі товариша, вірного і єдиного, приятеля й слухача, який його розумів, спочував і з прихильністю його слухав. Се був він сам.

Коли я був малим, то цілими годинами сидів на стільці та вирізав з паперу людців: високих, худих, товстих, малих, дітей та жінок в капелюхах і панів у брилях та шапках; в чоботях і босих. Босих було більш, бо їх не так трудно було вирізати. Потім я брав різнобарвні олівці і малював їм обличчя. Здалеку мої людці здавалися схожими один на одного, але як добре придивитись, то між ними була ріжниця: кожна паперова людина мала щось своє власне – чого у другої не було.

Я брав кожного гостя за руку і казав, увічливо показуючи на стільці: «Сідайте, панове! Чого ви хочете? В мене є гуски, качки, курчата, смажені ковбаси булки, яблука». Я ставив на стіл усю свою бутафорію в паперових полумисках та уливав бутафорський мед з паперової пляшки в паперові склянки. Мені тоді здавалося, що мої гості бенкетують, і я радів, потім мені докучала ця гра, я брав одного та одривав йому руку, другому ногу, а в третього одкручував голову, або хапав усіх в купу і м’яв у руці, потім кидав недбало під стіл і забував про них.

Уявляю собі: коли б мої паперові гості якимсь чудом почули, що в них щось тріпається всередині, щось кипить у голові, вони б почули, що вони також живі люди, як і сей, що їх вирізав і малював. Певно у них тоді була б хоч куца, хоч крива, але власна логіка. Вони б певно в мене спитали: «Нащо ти нас так довго вирізував, малював, а тепер мучиш: одриваєш нам ноги й руки, калічиш, кидаєш в якусь безодню? Яку ти мав мету? Ми не знаємо твоєї мети. Інші схилили б голови й, не думаючи, корилися; другі підвели б на мене сумні, здивовані очі і питали б мене: «Через віщо? За що? Нащо?» Діти завжди говорять: «А так».