Array Антология - Українська модерна проза

Тим часом статую з журливими очима та гірким усміхом запакували, мов єгипетську мумію і повезли на схід сонця в чужу далеку холодну країну. Проте там панувала весна, вона йшла поважними, сміливими кроками. За нею тяглося юрба за юрбою веселе різноголосе, співуче птаство. Мов чорні човники, ластівки плили в голубому повітрі; за ними линули журавлі, довгоногі чорногузи, дикі гуси. Бажані гості, весняні мандрівці. Перед сією гучною веселою юрбою схилялися кучеряві верби, хитаючи золотими сережками. В повітрі і в воді, на землі і під землею заворушилося живе створіння і поєдналося в одному безупинному, гострому бажанні: «життя, сонця, щастя!» Сі три головні ноти лунали скрізь і розлягалися навколо…

В тому місті, де жив багатий пан, що купив статую, пішла чутка, що він житиме сей рік в своєму палаці. Ся розкішна будівля панувала над усім містом. А там, де був тепер великий сад, був колись густий ліс, де ревіли хижі звірі. Од сього лісу зосталося тільки небагато дерев: кільканадцять сосон, ялин, та два міцних дуба, що вирізнялися своїми міцними жиловастими гілками та темно-зеленими кучерявими шапками; купа білих, тоненьких березок нагадувала русалок, що розпустили до самого долу довге зелене волосся. Далі простяглася липова алея, яку вже насадили людські руки. Там в холодку дзвеніли комарі та чогось товклися на одному місці. Невідомо, що вони так робили? Чи співали вдячні гімни матері природі за те, що вона 'їх так добре зробила, чи розмовляли про свої комарині справи, не слухаючи соловейка, що тьохкав на весь садок і заливався дрібною треллю.

Перед величним будинком стояла купа тропічних дерев, посередині запашного килиму з різнобарвних квітів бринів фонтан; поруч з ним стояла статуя, що привезена з-за кордону. Її мармурове розкішне тіло гарно малювалося на зеленому ґрунті; журливі мармурові очі дивилися на старий кипарис, що гілками торкався до чавунного, дірчатого тину. На великих воротях було надруковано великими золотими літерами: «Вход посторонним воспрещается».

Горобці, що купалися в фонтані, підставляючи свої крилята під дрібний дощик, потім сідали на мармурові плечі та, обтрушуючись, цвірінькали про новину, що недавно уявилася в садку. Попереду вони боялися статуй, бо думали, що то людина, а далі стали смілішими, бо побачили, що вона стоїть нерухомо і не гримає на їх, не плеще в долоні, як стара клюшниця, за якою завжди чвалав старий рудий кіт з одгризеним вухом, що нападав нагло тільки на молоденьких горобців, які ще не вміли добре питати, а коли бачив юрбу пташок, то тільки прижмурював зелені очі та облизувався.

– Я сих проклятих горобців колись усіх перестріляю, – казав прикро садовник. – Бач, як запаскудили статую! – він почав поливати її з поливальниці. – Не знав пан, куди гроші кидати, – казав він до старої клюшниці, що тяглася по доріжці зі своїм рудим котом та дуже неприхильно позирала на статую підсліпуватими очицями.

– Шпиг, шпиг, шпиг! – зацвірінькали горобці, пурхнули вбік і посідали рядком на тин, повертаючи туди-сюди головки.

– Не буде з цього добра! Скільки живу на світі, не чула й не бачила…

– Шпиг, шпиг, шпиг! – ще голосніше защебетали пташки.

Клюшниця плюнула в той бік, де стояла статуя і почвалала далі. Про стару казали люди, що де її не посій, то вона вродиться. Вона личила за святий обов’язок щовечора докладати панові про все що діється в місті. Пан любив слухати її гострі речі, не питаючи, що правда і що раптом вродилося в її голові…

Незабаром до пана наїхало багато гостей; він хвалився закордонною новиною. Було багато таких, що нічого не тямили, але хвалили статую тільки за тим, щоб догодити панові. Були й такі, що завидували йому, тільки не через те, що він мав таку штучну, надзвичайну статую, а що міг кидати великі гроші на свої примхи. За дірчастим тином на вулиці зібралася купа людей, яким було заборонено входити в садок.

Одні судили пана за те, що дав великі гроші за таку нікчемну річ; другі за те, що вона гола; треті стояли мовчки та дивилися на статую такими очима, які ще гірш паскудили її тіло, ніж юрби горобців. А статуя дивилася своїми журливими очима кудись вгору, трохи схиливши набік голову, наче до чогось прислухаючись. Над нею схилявся сумний кипарис з жорсткими гілками, мов хотів затулити її од ганебних речей та од поганих поглядів.

Був пекучий південь. На вулиці тихо. Чутно було тільки як бринить фонтан та пурхають горобці. Вгоди-ряди затупотять коні; проїде коляса, здіймаючи пил, що довго стоїть в повітрі золотим туманом і знов усе наче засинає. Дерева не ворушаться, квіти стоять, схиливши головки і наче сховали кудись далеко свої пахощі. Серед тиші раптом щось загомоніло: то бігли діти, тупаючи босими ногами. Один білявий хлопець, що їхав на ломаці та поганяв свою химерну коняку лозиною, спинався перед тином і здивовано дивився на статую. Другий, старший хлопець, держав у руці чималу каменюку, побачив горобця, що сидів на мармуровому плечі статуї та чистив дзьобом пір’я, прижмурив око і хотів влучити в статую, але не попав; камінь плюхнув у фонтан, далеко розкидаючи водяні краплі. Хлопцям подобалася та гра і вони зібрали камінці і кидали по черзі в статую.