Array Антология - Українська модерна проза

– Гм, але і копія неабияка. Ти візьмеш за неї багато грошей.

«Неабияка. Багато грошей. Без ножа він мене ріже, – міркував артист, збентежено ходячи по кімнаті. – Моя копія неабияка. Я сам се добре знаю. Хіба ж се те, чого бажає кожний артист?! Неабияка! Та се ж образа. Се глум!»

– Та невже ж ти образився? Завіряю тебе, друже, що в мене й на думці сього не було. Навпаки…

– Не говори мені більш нічого! Ти мене тепер не зрозумієш. Ти напевне думаєш, що се погана заздрість точе мені душу. Ні, ні! Се щось інше. Зараз я не можу тобі уявити, що робиться в моїй душі. Іноді мені хочеться розбити голову об сей холодний мармур. Лихі думки здіймаються в голові, мозок горить, болить. Мені здається, що доля навмисно задала мені якусь мудру загадку і я не в сили, не здолаю її розгадати і ніхто в світі мені не запоможе, бо од моєї хвороби нема ліків.

– Як то нема? – спитав здивовано приятель. – Треба гоїти нерви перш усього, бо вони, я бачу, в тебе дуже втомились. Ти, мабуть, багато працював?

– Нерви, нерви! Все тепер складають на нерви, – одказав артист прикро, і знов заметлявся по хати.

– Коли ся статуя тобі так бентежить нерви, бо, мабуть, нагадує про божевілля твого колеги, то я тобі раджу її продати.

– Тоді я залишу все і, може, піду шукати її по всьому світові, або з глузду зійду.

Приятель розвів руками і не знаходив таких речей, які заспокоїли б нещасного артиста.

Минуло кільканадцять днів, приятель одібрав листа од артиста. Він писав: «Мабуть, справді божевілля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»…

Коли приятель увійшов у кімнату та побачив артиста, що лежав з закритими очима на канапі, то йому здавалося, що він баче мертвяка. Коли він поворушився, одкрив очі та спитав жахливо: – Хто се? – приятель одповів:

– Се я, я. Не лякайся. Чого се ти лежиш в темряві?

Артист раптом підвівся з ліжка і сів.

– Запалить світло чи що? Де сірники? Ось у мене в кишені є. – Приятель запалив лямпу і почав пильно придивлятися до артиста.

– Я не міг поворушитися. Спасибі, що прийшов. Жодна душа не хотіла мене одвідати. Добрі приятелі! Люди люблять тільки веселих; вони втікають од таких, як я. Осе зараз мені здавалося, що мене живого поклали в домовину…

– Годі, годі! Я й слухати не хочу. Ти сам казна-що вигадуєш, аби себе дратувати. Я так міркую, що тобі б варто було одружитися. Іншим погано жити в самоті. Молода жінка защебетала б, мов пташка, звеселила б твою хату, ти б забув і думати про се.

– Коли б я їй розказав, що робиться зо мною, то вона б або втекла од мене, або не зрозуміла мене, що було б для мене гірше лихої хвороби… Ти знаєш, я вже почав боятися її.

– Кого? – спитав здивовано гість. Артист мовчки показань на статую. – Що ти верзеш?!

– Сьогодні вночі я не спав і навіть не затуляв очей, вона стояла у місячному сяйві. Я силував себе не дивитися в сей бік. Я навмисно дивився на стелю, на тіні та на срібні мережки, що змалював місячний промінь. Щось наче штовхало мене, тягло в сей бік, мов хтось шепотів над вухом: «Подивись!» Я глянув на статую і захолов. Вона силилась заговорити; ворушила устами; білі груди здіймалися і очі так дивилися на мене, так дивилися, наче благали: «Запоможи!»

– Мама мія! Який страшний сон!

– Що сон і що не сон я тепер не можу розібрати. Але мені страшно. Я боюся таких снів. На милость Бога! Зостанься сю ніч зо мною.

Приятелі, пробалакавши до ранку, заснули мов убиті, і не бачили ніяких снів…

– Я зараз познайомився з одним форестьєром 4 4 Форестьєр – мандрівник. . Здається, багатий російський меценат. Я йому казав за твою статую; він страшенно зацікавився нею. Завтра він напевне до тебе зайде. Покинь свої примхи та продай її. На біса вона тобі здалася, коли ти бентежиш собі нерви, псуєш здоров’я, губиш талант через якусь химерну думку, що нагадує тобі ося мара. Ні, так не варто робити! Тобі зараз треба переїхати в друге помешкання. І ти тоді тільки одужаєш та забудеш її, мов непевний сон.

Приятель прикро покосився на статую, що блищала під соняшним променем чудовим мармуровим тілом. Довго він умовляв артиста; він тільки зітхав і журливо хитав головою.

Коли прийшов багатий російський пан, то артист вже не мав сили змагатися і корився, мов мала дитина. Приятель незабаром перевіз його в друге помешкання! Він і на те згодився. Йому хотілося спати й спати, бо мозок його бажав покою. Одного ранку слабий артист прокинувся і почув, що до нього вернулися втрачені сила й здоров’я і він знов зробився веселим, безжурним Германом з рожевими щоками та іскрявими очима. В його студії статуї росли, мов опеньки в дощ, але він ніколи не зазнав тієї непевної муки сумління, незадоволення і туги, що колись гнітила його та примушувала питати не тільки в других, а навіть в себе: «чого бракує сьому творові?»