Array Антология - Українська модерна проза

Артиста зв’язали, не вважаючи на те, що він ревів, стогнав, кляв когось, силився порвати пута; вони врізалися в його руки, але він не чув фізичного болю: в нього тільки боліла душа.

Дали він стих, мов мала дитина і навіть не питав, куди його везуть. Там, де він потім жив, не було ніяких статуй: тільки чотири білі стіни. Іноді його випускали з маленької кімнати у велику, де маячилися якісь постаті в однаковій одежі і щось безу-пину говорили, говорили. Він не розумів їх річей: іноді наче прокидався від сну, мов щось пригадував і казав поважно: «Я не Пігмаліон, але він колись прийде, прийде». Люди, які метушилися коло нього, дивилися на двері і кожного нового пожильця звали Пігмаліоном.

Незабаром артистова мати продала статую, через яку загинув її син, одному скульпторові; він думав взяти за неї великі гроші, тільки попереду хотів зробити зі статуї копію, бо вона йому страшенно подобалася. Він почав пильно працювати, але коли скінчив свою працю та почав придивлятися до копії і оригіналу, то зараз побачив, що була велика різниця між сим твором і копією. Хоч статуя була похожа риса в рису. Для профана вона була б добра, але в артиста були другі очі; він бачив, що їй чогось бракує,

Він збентежився і почав задумуватися. В душі його було таке спочуття, наче він щось загубив – та не може знайти. Щось забув, якусь головну річ, та не може пригадати. Щось гризло його, точило мозок, не давало вільно дихати. В нього була натура метелика. Обличчя рожеве; очі блакитні, веселі. Язик гострий; сміх дитячий, безжурний. З того часу як в його студії поставлено нову статую, ніхто не чув його жартів і співів. Між веселими товаришами він сидів, мов темна хмара; він не хмелів од міцного вина і од палких жіночих поцілунків. Щодня блукав він по римських вулицях, мов навіжений, але якась сила тягла його додому.

Він почав другу копію, але то була якась карикатура – він схопився за голову!

– Та що ж я таке? Невже всі тії, що присудили мені нагороду на вистави і тії, що завидували мені, помилилися? Або я втратив свій талан? Мов у воду впустив? Ні, натхнення повинно колись прийти. Чекаймо! – міркував артист і він чекав, поки терпець урвався. Він кляв статую і ту лиху годину, коли купив її, тільки продати ніяк не зважився.

Він пішов з Риму в Німеччину, бо сам був німець, тільки кільканадцять років жив у Римі.

– Змінити місце – се дуже добре для того, хто шукав натхнення, коли воно не приходить, – міркував артист, сидячи в потязі. Проте на нього напала така нудьга, що він не доїхав до рідного краю – повернувся в Рим у свою студію. Мовчки стояв він перед статуєю, мов пив її очима, потім сказав з запалом і нудьгою:

– Се мабуть у святого терпець урветься! Та що ти таке? Чого ти мене мучиш? Ой, Господи! Се вже я починаю з нею говорити, мов з людиною. Ще один крок і я піду по стежці мого нещасного колеги. Ні, треба схаменутися. Статуя повинна тішити очі красою свого пишного тіла, гармонією гарних рис, а не робитися мукою для людей. Я таки зберу всі фізичні і моральні сили і переборю тебе. Скину се ярмо, що мене душить, гнітить, не дає спокійно жити. Побачим, хто кого. Хіба ж не можна почати якусь іншу працю? Добре, гаразд!

Артист почав мугикати якусь пісню і взявся до роботи. Надія і радощі блиснули на мент блискавкою і згасли; руки без сили, мимоволі, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотів чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».

Він побіг зі студії. Вернувся світом. Повалився мов сніп на ліжко і заснув, мов убитий. І так минуло багато днів. Іноді артист питав себе:

– Чи не позбавити собі життя?

Колись увійшов до нього приятель, що повернувся з Німеччини, та й жахнувсь.

– Германе, що се з тобою скоїлося? Мабуть, знов вернулася малярія, яку ти схопив торік, блукаючи на рисовому полі?

– Ні, – одказав артист приятелеві і схилив голову.

– Чого ж се ти так важко зітхаєш? Може, закохався в якусь принчипесу?

– Та ні бо, ні! Дай мені покій!

– Втратив гроші чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щирості, як з давнім приятелем, та хоч покажи мені твої нові твори.

Сі звичайні речі, наче голкою, шпильнули артиста в серце.

– Ось дивися, – показав він на нову копію.

– Яке розкішне тіло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.

– Ось вона, – казав артист.

– О-о! Нащо ж ти їй ховаєш під рядном? Красуня на диво! Але се не твій твір. Де ти його здобув?

Артист почав розказувати, в кого він купив статую і що скоїлося з її творцем.