Василь Масютин - Царівна Нефрета

– Це могло для вас сумно скінчитись, дорогий Райте, – сказав лорд Кернервон при його ліжку. – Що вам прийшло в голову забарикадуватись у гробі? Навіщо ці секрети? Щастя, що ваша жінка помітила вчас, коли ви щезли. Я, правду кажучи, не був би звернув на це увагу. А ті прокляті сторожі навіть не бачили, як ви просунулись мимо них! Якби не плащ при гробовій плиті не зачепився при вході, ніхто не здогадався б, що ви залізли до гробу Нефрети. Зате ви відкрили прегарну річ… прийміть мої побажання! Мені не пощастило! – директор перевів свою заборону і не дозволив мені доторкнутися гробу фараона, шваґра Нефрети. Я вже був майже біля мети і через дурну заборону… Я знайшов потайник… З написів виходить, що там є гріб Сатмія, найвищого жерця Амона. Що з вами, Райте?… Чого ви так нараз поблідли?

– Чи ви вже були у тому гробі? – спитав Райт.

– Ні, ще ні.

– Мій Боже, я прошу вас… – почав гарячково Райт.

– У чому річ? Говоріть же…

– Не рухайте того гробу.

– Але і ви теж ні, Райте!

– Може, пізніше я вам скажу.

– Не хвилюйтесь, прошу вас. Ага, мені здається, що починаю розуміти…

Він поглянув уважно на Райта. Його обличчя було тепер подібне до священика, нарисованого при вході до Нефретової гробниці. Схожість справді цікава і таємнича…

– Добре, добре… Я вам обіцюю, що не доторкнуся того гробу.

Лорд Кернервон сам доглядав працю при очищуванні Нефретової гробниці і придивлявся уважно цінним малюнкам. При образі священика знайшов його імення «Сатмі» і повний титул його по чести.

– Обережно, обережно… – напоминав робітників, коли вони виносили домовину Нефрети. Він сам підтримував її кінець, де лежала голова.

Директор ужив усіх засобів, щоб перепинити розшуки лорда. Тепер прийшла черга на Райта. Але незвичайна пригода молодого вченого, який мало що не згинув при домовині Нефрети, попала у пресу як сенсація. Директор музею, хоч учений, мав свої сентиментальні нахили. Коли він оглянув гріб, сам переконався про неймовірну схожість священика і Райта. При цьому тішився, що Райт сам вимірив собі кару переживши жах смерти. Йому навіть здавалось, що Райт посивів.

Газетярі хвилювались, яким робом можна б дістати право на репродукцію Райтового портрету і стінних мальовил? Дістати фотографію Райта було легко – досить було причаїтись десь на вулиці… але право репродукувати мальовила мав тільки директор. І директор тішився шумом у пресі: «Чим більше шуму, тим вища ціна. Райт може забрати маловажні дрібнички, навіть саму мумію – мумій у музею і так доволі…».

Якийсь французький учений станув у обороні німецького вченого. «Чому ні? Гарний жест! У війні – вороги, у науці – лицарі».

«Хочете дозволу? Будь ласка, до ваших послуг… І робітників… Можете запакувати, що хочете…»

«Але більше ні один німець не матиме охоти вести тут розкопи… за це я вже ручу, я – директор музею… Лорд може теж іти до сто чортів! Що, він занедужав?… Помста покійників, кажете? Небилиці. Але як умер – то справедливо. Музеї вже повні тої старовини, кожний новий предмет – зайве барахло. Покійний Стакен добре казав, що треба спершу дослідити те, що зібране, заки хто пічне шукати за новим матеріалом. Що таке? Райт нащадком Стакена?! Чи таке призначення трохи не передчасне? Що ж тепер скрізь хаос… і молодь пхається вперед…»

Райт покинув Єгипет без жалю. З ним їхала на кораблі Нефрета зі своїми численними предметами у скринях.

Звістка про смерть Стакена і лист, що взивав Райта до Берліна, прийшли до Каїра саме тоді, коли Райт лежав засипаний у гробі Нефрети. Якби не те, то Мері, може, не шукала б за ним так нервово. Поет Бособр, що кашляв щораз більше, – наближувався до смерти: не відводив хустини від уст з худорлявими пальцями. Проте не переставав на чердаку корабля фантазувати про Єгипет:

– Єгипет – вічний. Він завмирає, щоб наново відроджуватись… Сам Озіріс прояснює своїм духом увесь світ… І середньовіччя зі своїми подвійними вежами і тваринні голови богів на дзвіницях соборів – це ж ніщо інше як воскреслі єгипетські боги… Колюмни в них – це розквітлі пуп’янки… Пальмовий ліс подібний до алеї ґотицьких колюмн. Молитви до Hyrcus nocturnus на саббаті чарівниць – Єгипет теж знає це… Готик – це Єгипет, наше століття – це доба, коли все змагає до чогось вищого: обеліски, хмародери, радіові антени…

Мері була знуджена цією балаканиною і тулилася до глибоко задуманого чоловіка. Він і не думав про те, чи вірить у відродження їх похороненого щастя. Вона тішилась, що її чоловік видужує. Але тішилась теж поворотом до Берліна. Задуму Райта пояснювала собі клопотами у зв’язку з його новим становищем. Тепер він уже дістане титул професора. «Пані професорова» – звучало непогано.