Василь Масютин - Царівна Нефрета

Коли старенький сивоволосий священик з молодечо рожевим обличчям повторяв слова шлюбного обряду своїм звичайним зворушливим голосом, Райт мав вражіння, що хоч до мети ще далеко, то він увійшов вже на перший щабель у напрямі до щастя. Його поцілунок для Мері був поцілунком вдячности.

Ляндсберґ нервово вештався, гості були святошні і зайві. Так само святошний і зайвий був обід.

Коли молода пара втекла перед настирливими бажаннями зігрітих гостей і сиділа вже в авті, молодий вдивлявся уважно у вираз обличчя своєї дружини і товаришки життя.

– Я хотів би, щоб ти так само могла побачити Єгипет, як я, – сказав він, обнявши Мері.

Вона глянула на нього знизу, і в її обличчі було щось благальне: наблизила свої очі для цілунку. Мері теж відчувала, що відтепер починається її нове життя і все інше поза нею западається, а те нове, що жде її, виринає у безмежно далекій привабливій далині. Але той, що навчив її пестощів, пропадав у забутті, як тінь.

Її батько не тільки щораз більше просиджував у каварні, але мав щораз більше конференцій і щораз частіше виїздив. Виглядало так, начеб його молодість вернулась. Ніхто віддавна не бачив Ляндсберґа таким метким – його черево зовсім щезло, а очі блищали інтелігенцією. Ріжні поважні добродії з напханими течками приїжджали до його бюра і наповнювали кімнати димом від дорогих цигар. Небавком почали у товаристві повторюватися запити: «Чи ви чули? Ляндсберґ…».Так, він мав намір оженитися і робив вражіння спортовця, що призбирує сили до вирішального змагу, щоб першим прибігти до мети. Тим часом він за останній час подвоїв чи потроїв для себе той капітал, який відступив Мері.

У голі залізничого двірця посеред юрби Райтові здавалось, що бачить Стакена, як похилений іде сходами. Обернувся, щоб переконатися, чи не помилився. Лук цих старечих плечей був йому добре відомий. «Стакен? чого?» – подумав Райт, даючи вказівки носієві.

Перед спальним вагоном помітив Райт нараз Стакена: виглядало так, наче той стежив за кимсь. Оперся на палиці так сильно, мовби хотів втиснути її в кам’яну долівку і сам закам’янів у своєму грубому, старомодному пальті і шалі довкола шиї. Стакен дивився пильно та суворо; підніс капелюх і розкрив уста як для привіту:

– Я прийшов, дорогий Райте, побажати вам… – Слово «побажати» звучало розтягнуто, лиховісно, і навіть глумливо. – Я прийшов побажати вам і попрощатись з вами…

– Це моя жінка – це професор Стакен, – представив Райт, коли Мері наблизилася до них.

Довкола старечих уст з’явилася усмішка:

– Артистка? Поетка? – і тримав її руку у своїй. – Ваш чоловік так дуже любить жіночі поезії…

Мері звільнила свою руку, глянувши допитливо, збентежена на свого чоловіка.

– Не забудьте випитати чоловіка про єгипетську любовну поезію, головно про один рукопис.

Це вже був без сумніву глум, до того злобний глум.

– Професор має на думці один чудовий мистецький твір, який він уважав за вказане знищити, – відповів Райт, ухопивши Мері за руку так, мовби хотів її боронити. – Вибачте, пане професор, вже мусимо вас попрощати, – і звернувся до дверцят ваґону.

Стакен витягнув із кишені лист, передаючи його Райтові.

– Будь ласка, передайте цей лист директорові музею в Каіро, – і відступив від вагону, ніби не хотів подати Райтові руки на прощання.

Кондуктор крикнув: «Прошу сідати!» Райт показався у вікні ваґону.

Стакен стояв перед ним, як кам’яна статуя. Одну ногу висунув уперед, одна рука його опала, а в другій тримав палицю по самій її середині, притиснувши її до себе. Кілька дуже вичепурених дам і модних панків супроводили когось до вагону. Стакен виглядав посеред них, як пляма. Наче понура руїна стояв, не помічаючи нічого довкола. Його зір зупинився на Райті, що стояв поза шибою з притисненими до неї долонями, мов зачарований, і потонув у безодні очей свого вчителя. Вагон рушив з місця, а Стакен проводжав його очима, вдивлений у непорушного при вікні Райта. Коли Стакен щез з-перед очей Райта, Райт пішов до переділу, холітаючись на ногах, і впав безсило на своє місце.

– Що за дивний чоловік отой Стакен… Як ти гадаєш? – спитала Мері.

Одного дня Ляндсберґ дістав лист з єгипетською маркою. Від Мері з Каіро. Він зупинився головно на одній частині листа: