Василь Масютин - Царівна Нефрета

«Буду подібна до мерців, коли мій чудовий друг не прийде до мене вночі».

Райт повідомив Стакена про свій шлюб і просив у нього відпустки, чи точніше офіційно його вислати до Єгипту.

Стакен глянув уважно на Райта. Райт давно вже не бачив його вислову обличчя: тепер його погляд був якийсь скісний, хворобливо пригнітливий. Його погляд, що звичайно параліжував усяку волю і бентежив, тепер своїм скісним, причаєним зором – дразнив, обезсилював. Можна було в ньому вичитати думку: «Я не хочу заволодіти тобою цілим, але я такий певний тебе, що досить сховзнутись мені по тобі зором. Я маю право до цього і ти не вихопишся мені». Тепер уже не пронизливий зір, а той закарлючений бічний погляд, який він відчував увесь час поза плечима, підганяв його. Куди він не повернувся, що-небудь зробив – він відвертався від сучасности, щоб шукати захисту в минулому і скрізь за цим почуванням утечі йшла невидна всеприявність триклятого Стакена.

Стакен глянув на нього непорушно, як орел, як шуліка, як суп:

– Ви женитесь? – і голос його йшов, мовби з далечіні, – а не лякаєтесь, що це матиме вплив на вашу працю і не дасть вам змоги об’єктивно дивитися на світ? – Стакен говорив далі, мовби не сподівався ніякої відповіді, тоном проповідника: – Вічна присутність сторонньої людини – а зважте, що вчений мусить бути завсіди самотній! – не є ніякою користю для праці, отже, можна без такого товариства обійтися. Коли ж такою людиною є ще жінка, тоді її присутність стає нестерпна, бо жінка домагається, щоб її порожню душу чимось виповнити. Вона буде раз у раз теленькати і схоче звернути увагу на себе всіх бездільників. Жінці байдуже, чим вона притягає увагу до себе: останньою модною дурницею чи славою свого чоловіка. Горе тому, хто стає предметом для чужої приємности! Знання людини, що стає забавкою в чужих руках, зуживається і обезцінюється, як монета, що переходить з рук до рук, щораз більше витерта. Знання доступне тільки нечисленним спадкоємцям великого скарбу…

Райт пригадав висловлене бажання Мері, що вона хоче влаштовувати крім літературно-музичних вечорів ще й наукові. Вона вже поробила знайомства між музиками та мистцями, що мають відоме ім’я. Райт не хотів навіть думати про такі вечорі: вони порушили б його систематичне життя.

– І кожна спроба, – говорив Стакен далі, – зробити знання доступним для негідних його величі є зрадою супроти втаємничених. А зрада ніколи не залишається без помсти…

Стакен іще більше похилився над столом і тепер став іще більше подібний до єгипетського хижацького птаха.

Погрози ніколи не захитували Райтом, тільки ще більше розбуджували в ньому духа спротиву.

– Я дістав лист від Пікока з пропозицією взяти участь у розкопах лорда Кернервона.

– Пікок писав до вас?

Замість відповісти, Райт витягнув із кишені лист і положив перед Стакеном. Стакен прочитав і сказав сухо:

– Вас вишлють до Єгипту.

Це звучало, мовби хотів сказати: «Коли так хочеш, то будеш мати своє. Сам переконаєшся, чим це пахне. Пожалкуєш, але запізно».

Райт відобрав лист, що тремтів у Стакеновій руці, поклонився і вернувся до своєї праці.

Шлюб і подорож до Єгипту зливалися в його уяві в одну картину – втечі перед Стакеном. Білети були замовлені, подорожнє приладдя, до якого Райт завсіди прив’язував таку велику вагу, – куплене. Дома блищали шкіряні плескаті валізи з залізними бережками, запашні несесери, срібні та кришталеві предмети. Кімната Райта при «Штайнпляц» виглядала як ограблена; полиці стояли порожні, бо книжки перенесено до Ґруневальду. Тільки бюрко мало ще свій звичайний вигляд. Кілька улюблених фотографій залишилось іще на своєму місці – чудові твори невідомих єгипетських мистців споглядали кам’яними очима у вічність.

Мері була дуже схвильована і перетомлена підготовою до подорожі невпинними пробами суконь. Навіть говорила менше, ніж звичайно.

Коли питали Ляндсберґа про весілля його доньки, він відповідав мовби якось боязко. Важко було застати його дома, а в бюрі він приймав якихось таємничих чужих людей. Почав тепер залюбки ходити по каварнях. Поволі, мовчки випивав лікери і просиджував цілі години похнюплений у задумі. Можливе, що він оминав зустрічі з Мері. Утікав перед знайомими, мовби йому надоїли, і люди, помітивши це, глумливо усміхались. Ляндсберґ був чимось дуже зажурений і його очі непевно бігали.

Мері виглядала у своїй весільній сукні незвичайно гарно. Звичайно штивна – тепер мала більше свободи в рухах і щось зворушливого у своїй м’якій несміливости. Хвилинами здавалось Райтові, що він наблизився до розв’язки загадки, що цікавила його кілька місяців. Зовсім так само, як при тій дитячій забаві, коли хтось шукає за захованим предметом, і йому викрикують «холодно», «тепло», «гаряче», Райт почував, що якраз підходить ближче до холодної, то знов гарячої хвилі, що зростає та опадає. Коли він зустрічався з поглядом Мері, віднаходив у ньому щось повне довір’я, за чим тужив, але ніколи щось ясне. Він відчував бажання відхилити серпанок, за яким скривався безмежний скарб. Уже само ім’я «Мері» розбурхувало його кров. Коли він вимовляв його, то мимохіть вкладав у нього той зміст, яке воно мало у мертвій мові: «Мері – нери» – було однозначне з єгипетським «кохати». А проте тоді, коли Райтові здавалось, що він станув на порозі загадки, щось нашіптувало йому: «холодно, холодно, холодно»…