Антуан де Сент-Екзюпері - Повне зібрання творів

Я втомлено махнув рукою: безглуздо шукати навмання криницю серед безмірної пустелі. І все-таки ми пішли.

Ми йшли довгі години, мовчки, вже опустилася ніч і засяяли перші зорі. Я бачив їх, наче уві сні, я аж горів увесь від спраги. В голові немов танцювали слова Маленького Принца.

– Тож і ти відчуваєш спрагу? – запитав я.

Він не відповів, лише мовив:

– Вода й для серця може бути добра…

Я не зрозумів тих слів, але мовчав… Я чудово знав, що розпитувати не слід.

Маленький Принц утомився. Сів. Я вмостився поряд із ним. Помовчавши, він проказав:

– Зорі гарні, і то через квітку, якої не бачиш…

Я відповів, що звичайно, і мовчки дивився на брижі піску під місяцем.

– І пустеля гарна, – докинув Маленький Принц.

То була правда. Я завжди любив пустелю. Ми сиділи на піщаній дюні. Ми нічого не бачили. Нічого не чули. І все-таки щось сяяло серед тиші…

– Пустелю прикрашає те, – сказав Маленький Принц, – що вона ховає десь криницю…

Я здивувався, зрозумівши раптом загадкову осяйність пісків. Малим хлопцем я жив у старому домі, й існувала легенда, ніби в ньому заховано скарб. Звичайно, ніхто ніколи не знайшов його і навіть, напевне, не шукав. Але той скарб повивав чарами увесь будинок. Мій дім у глибинах свого серця ховав таємницю…

– Атож, – сказав я Маленькому Принцові, – байдуже, йдеться про дім, про зорі чи пустелю, те, що надає їм краси, годі побачити!

– Я тішуся, – всміхнувся він, – що ти згоден з моїм лисом.

Маленький Принц заснув, я взяв його на руки і знову пішов. Я розчулився. Мені здавалося, ніби я несу беззахисний скарб. Я навіть думав, що на Землі немає нічого вразливішого. Я дивився під місяцем на бліде чоло, заплющені очі, пасма волосся, які ворушилися під вітром, і казав собі: «Я бачу лише оболонку. Очі головного не бачать…»

Вуста Маленького Принца ледь розтулилися, немов усміхнувшись, і я знову казав собі: «Маленький Принц заснув, і мене страшенно зворушує в ньому вірність квітці, образ троянди променіє в ньому, наче вогник лампи, навіть тоді, коли він спить…» Але я здогадувався: Маленький Принц ще більш беззахисний, ніж світильник. А світильники слід захищати: порив вітру може загасити їх…

Отак ідучи, я дійшов на світанку до криниці.

– Люди, – сказав Маленький Принц, – тиснуться в кур’єрські потяги, але не знають, чого шукають. Тоді вони метушаться й тупцяють на місці…

І додав:

– Марний клопіт!..

Криниця, до якої ми дійшли, була не така, як сахарські. Сахарські криниці – звичайні діри, вириті в піску. А ця скидалася на сільську криницю. Але села там не було, тож мені здалося, ніби я марю.

– Дивно, – сказав я Маленькому Принцові, – тут є все: блок, відро, мотузка…

Він сміявся, помацав мотузку, крутнув блок. Той вискнув, наче іржавий флюгер, коли довго спав і нарешті прокинувся вітер.

– Чуєш, – мовив Маленький Принц, – ми розбудили криницю, і вона співає…

Я не хотів, щоб він тягнув відро:

– Дай мені, – сказав я, – ця робота затяжка для тебе.

Я неквапом підтягнув відро аж до цямрини. Поставив якомога рівніше. У вухах і далі лунала пісня блока, а в ще тремкій воді я бачив, як полискує сонце.

– Ця вода і мою втамує спрагу, – озвався Маленький Принц. – Дай мені пити.

І я збагнув, чого він шукав!

Я підніс йому відро аж до вуст. Він пив, заплющивши очі. Мить була втішна, наче свято. Ні, та вода не була поживою. Вона народилася з походу під зорями, зі співу блока, з зусиль моїх рук. Вона була добра для серця, немов подарунок. Як я був малим хлопцем, вогні різдвяної ялинки, музика опівнічної меси, лагідність усмішок становили отак разом усю осяйність мого різдвяного подарунка.

– Люди на твоїй планеті, – сказав Маленький Принц, – вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду… і не знаходять там того, чого шукають…

– Не знаходять, – підтвердив я.

– Однак могли б знайти його в єдиній троянді та лійці води…

– Авжеж, – кивнув я.

А Маленький Принц додав:

– Але очі сліпі. Шукати треба серцем.

Я пив. Відпочивав. Пісок на світанку міниться медовими барвами. Я радів і тим барвам. Але чому такий смуток оповив мені душу?..

– Ти повинен виконати свою обіцянку, – тихо нагадав Маленький Принц, знову сівши поряд зі мною.

– Яку обіцянку?

– Знаєш… намордник для баранця… я відповідаю за ту квітку!

Я дістав із кишені свої ескізи. Маленький Принц побачив їх і засміявся: