Антуан де Сент-Екзюпері - Повне зібрання творів

– Ух! – зітхнула змійка.

Обоє замовкли.

– А де люди? – нарешті озвався Маленький Принц. – У пустелі трохи самотньо.

– Серед людей теж самотньо, – з притиском мовила змійка.

Маленький Принц пильно подивився на неї:

– Дивна ти тварина, – зрештою сказав він, – тоненька, мов палець…

– Але могутніша за палець короля, – заявила змійка.

Маленький Принц усміхнувся:

– Ти не могутня… ти навіть лап не маєш… навіть не здатна мандрувати…

– Я здатна завезти тебе далі, ніж будь-який корабель, – заперечила змійка і, мов золотий браслет, обвила кісточку Маленького Принца. – Доторкнувшись до людини, я повертаю її землі, з якої вона вийшла, – казала далі змійка. – Але ти чистий і прибув із далекої зорі…

Маленький Принц мовчав.

– Мені жаль тебе, такого кволого, на цій гранітній Землі. Я можу допомогти тобі коли-небудь, якщо надто тужитимеш за своєю планетою. Я можу…

– Ох! Я зрозумів тебе дуже добре, – сказав Маленький Принц, – але чому ти завжди говориш загадками?

– Я розгадую їх усі, – запевнила змійка.

Обоє замовкли.

Маленький Принц перетнув пустелю й побачив лише одну квітку. Квітку з трьома пелюстками, непоказну й миршаву…

– Добрий день! – привітався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – відповіла квітка.

– Де люди? – чемно запитав Маленький Принц.

Та квітка колись бачила, як ішов караван:

– Люди? Їх, мабуть, шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років тому. Але ніколи не знаєш, де шукати їх. Вітер жене їх, як перекотиполе. Вони без коріння, і це страшенно сковує їх.

– Прощавай! – рушив далі Маленький Принц.

– Прощавай! – кинула квітка.

Маленький Принц піднявся на високу гору. Єдиними горами, які він знав коли-небудь, були три вулкани, що сягали йому по коліно. Згаслий вулкан правив йому за стільчик. «Із такої високої гори, – сказав він собі, – я одразу побачу всю планету і всіх людей…» Та побачив лише гострі верхівки скель.

– Добрий день! – про всяк випадок привітався він.

– Добрий день!.. Добрий день!.. Добрий день!.. – покотилось відлуння.

– Хто ви? – запитав Маленький Принц.

– Хто ви?.. Хто ви?.. Хто ви?.. – озвалося відлуння.

– Будьте моїми приятелями, я самотній, – поскаржився він.

– Самотній… самотній… самотній… – вторувало відлуння.

«Що за дивна планета! – подумав тоді Маленький Принц. – Геть уся суха, шпичаста й неприязна. А людям бракує уяви. Вони лише повторюють те, що їм кажуть… У себе на планеті я мав квітку, і вона завжди перша озивалася до мене…»

Довго йдучи крізь піски, скелі та сніги, Маленький Принц зрештою натрапив на дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

– Добрий день! – привітався він.

Перед ним виднів сад, заквітчаний трояндами.

– Доброго здоров’я! – відповіли троянди.

Маленький Принц придивився до них. Усі вони були схожі на його квітку.

– Хто ви? – приголомшено запитав він.

– Ми троянди, – відповіли квіти.

– Ох! – зойкнув Маленький Принц.

І почувся страшенно пригніченим. Його квітка розповідала, мовляв, вона у світі єдина і неповторна. А тут їх тисяч п’ять, усі однакові, і то тільки в одному саду!

«Вона б дуже засмутилася, – сказав він собі, – якби побачила цей сад… страхітливо кашляла б і вдавала б, ніби вмирає, щоб уникнути глузувань. А я був би змушений удавати, ніби піклуюся про неї, бо інакше, щоб і мене принизити, вона б і справді віддалася смерті…»

Згодом Маленький Принц знову сказав собі:

«Я думав, ніби я багатий на єдину у світі квітку, а маю звичайнісіньку троянду. Така банальна квітка і мої три вулкани, які мені по коліно і один з яких, мабуть, згас навіки, аж ніяк не роблять із мене великого принца…»

Упавши на траву, Маленький Принц заплакав.

Саме тоді з’явився лис.

– Добрий день! – привітався він.

– Доброго здоров’я! – чемно відповів Маленький Принц, озирнувшись, але нікого не побачивши.

– Я тут, – озвався голос, – під яблунею.

– Хто ти? – запитав Маленький Принц. – А ти гарний.

– Я лис, – відповів лис.

– Ходи пограйся зі мною, – попросив Маленький Принц. – Мені страшенно сумно.