Антуан де Сент-Екзюпері - Повне зібрання творів

Маленький Принц пішов дивитися на троянди.

– Ви анітрохи не схожі на мою троянду, ви ще ніхто, – казав він їм. – Вас ніхто не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як був мій лис. То був лис, схожий на сотні тисяч інших лисів. Але я зробив його своїм приятелем, і він тепер єдиний у світі.

Троянди засоромились.

– Ви гарні, але пусті, – додав Маленький Принц. – За вас не підеш на смерть. Звичайний перехожий, безперечно, подумає, що моя троянда схожа на вас. Але вона одна має більше значення, ніж ви всі, бо саме її я поливав. Саме її накривав ковпаком. Саме її затуляв ширмою. Саме на ній повбивав гусінь (крім двох чи трьох, щоб літали метелики). Саме її я слухав, як вона нарікала, вихвалялась чи навіть інколи мовчала. Бо то моя троянда.

Маленький Принц знову прийшов до лиса:

– Прощавай! – мовив він.

– Прощавай! – зітхнув лис. – А ось і моя таємниця. Вона дуже проста: бачать насправді тільки серцем. Очі головного не бачать.

– Очі головного не бачать, – повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.

– Саме час, який ти змарнував на свою троянду, надає їй такого великого значення.

– Саме час, який я змарнував на свою троянду… – повторив Маленький Принц, намагаючись запам’ятати.

– Люди забули цю істину, – напучував лис, – а ти не повинен забувати її. За тих, кого приручив, ти відповідаєш довіку. Ти відповідаєш за свою троянду…

– Я відповідаю за свою троянду… – повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.

– Добрий день! – привітався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – відповів стрілочник.

– Що ти тут робиш? – запитав Маленький Принц.

– Сортую пасажирів, по тисячі в одному пакеті, – мовив стрілочник. – Скеровую потяги, які везуть їх, то праворуч, то ліворуч.

Кур’єрський потяг з осяяними вікнами прогуркотів, наче грім, аж здригнулася будка стрілочника.

– Ого, як спішать! – зауважив Маленький Принц. – Чого шукають ті люди?

– Навіть машиніст не знає, – відповів стрілочник.

У зворотному напрямі прогуркотів ще один осяйний кур’єрський потяг.

– Що, вже повернулися? – здивувався Маленький Принц.

– Та це інші люди, – пояснив стрілочник. – Міняються місцями.

– А там, де вони були, їм не подобалось?

– Нікому ніколи не подобається його теперішнє місце, – відповів стрілочник.

Гуркнув, мов грім, третій осяйний кур’єрський потяг.

– Вони женуться за першими пасажирами? – запитав Маленький Принц.

– Ніхто ні за ким не женеться. Люди там усередині сплять або позіхають. Тільки діти туляться носами до шибок.

– Тільки діти знають, чого шукають, – промовив Маленький Принц. – Вони марнують час на ганчір’яну ляльку, і ця лялька набуває для них значення, і коли забрати її, діти плачуть…

– Щастить їм! – кинув стрілочник.

– Добрий день! – привітався Маленький Принц.

– Доброго здоров’я! – відповів крамар.

Цей крамар продавав удосконалені пігулки, які тамували спрагу. Ковтаєш одну в тиждень – і вже не хочеться пити.

– Навіщо ти продаєш їх? – запитав Маленький Принц.

– Це велика економія часу, – відповів крамар. – Фахівці вже все порахували. Заощаджуєш п’ятдесят три хвилини на тиждень.

– І що роблять із тими п’ятдесятьма трьома хвилинами?

– Що завгодно…

«Якби я, – подумки сказав собі Маленький Принц, – мав вільні п’ятдесят три хвилини, я б потихеньку пішов до джерела…»

Минув уже тиждень, як мій літак поламався в пустелі, а слухаючи розповідь про крамаря, я випив останню краплю свого запасу води.

– Ох! – сказав я Маленькому Принцові. – Твої спогади цікаві, але я ще не полагодив літак і вже не маю, що пити, я б теж радів, якби мав змогу потихеньку піти до джерела!

– Мій приятель лис казав…

– Хлопчику, тепер уже не до лиса!

– Чому?

– Бо я помру від спраги…

Маленький Принц не розумів моїх міркувань і говорив далі:

– Приятеля добре мати навіть тоді, коли тобі судилося померти. Скажімо, я радію, що мав приятеля лиса…

«Він не усвідомлює небезпеки, – думав я, – бо йому ніколи не дошкуляють ні голод, ні спрага. Трохи сонечка йому досить…»

Але Маленький Принц глянув на мене й відповів на мої думки:

– Я теж хочу пити… Пошукаймо криницю…