Антуан де Сент-Екзюпері - Повне зібрання творів

– Очі головного не бачать…

– Так…

– Як-от коли йдеться про квітку. Якщо любиш квітку на далекій зорі, вночі приємно милуватись небом. Усі зорі заквітчані.

– Так…

– Як-от коли йдеться про воду. Вода, якою ти напоїв мене, була наче музика, і то завдяки блокові й мотузці… пригадуєш… яка смачна та вода.

– Так…

– Уночі ти споглядатимеш зорі. Моя надто маленька, щоб я показав тобі, де вона. Так краще. Моя зоря буде для тебе однією з безлічі зір. І тоді ти з любов’ю споглядатимеш усі зорі… Всі вони стануть твоїми приятелями. А я тобі дам ще й подарунок…

Маленький Принц знову засміявся.

– Ох, хлопчику, хлопчику, як я люблю чути твій сміх!

– Він і стане моїм подарунком… буде як вода, яку ми пили…

– Тобто?

– Люди мають зорі, але в кожного вони різні. Для мандрівників і подорожніх зорі – проводирі. Для інших – лише осяйні цятки. Ще для інших, для вчених, – проблеми. Для мого бізнесмена вони були золоті. Але всі ці зорі мовчать. А ти матимеш зорі, яких не має ніхто…

– Тобто?

– Коли глянеш уночі на небо, тобі здаватиметься, ніби сміються всі зорі, бо ж я житиму на одній з-поміж них, сміятимусь на ній. Ти матимеш зорі, які вміють сміятися!

Маленький Принц знову засміявся.

– А коли твій смуток розвіється (людський смуток завжди має кінець), ти радітимеш, що знав мене. Ти завжди будеш моїм приятелем. Ти хотітимеш сміятися разом зі мною. Інколи ти відчинятимеш вікно, просто так, задля втіхи… І твої приятелі ще й як здивуються, побачивши, як ти смієшся, задивившись у небо. Тоді ти скажеш їм: «Так, зорі завжди смішать мене!» А вони гадатимуть, ніби ти збожеволів. Я утну над тобою лихий жарт…

Він знову засміявся.

– Буде так, ніби я дав тобі замість зірок табун дзвіночків, які вміють сміятися…

Маленький Принц засміявся, а потім знову споважнів:

– Цієї ночі… знаєш… не приходь.

– Я не кину тебе.

– Я немов страждатиму… немов умиратиму. Атож. Не приходь дивитися на це, не варто…

– Я не кину тебе.

Але Маленький Принц непокоївся:

– Я кажу це… ще й через змійку. Не годиться, щоб вона вкусила тебе… Змії лихі. Здатні вкусити задля насолоди…

– Я не кину тебе.

А втім, нова думка заспокоїла його:

– Правда, вони вже не мають отрути для другого укусу…

Тієї ночі я не бачив, як пішов Маленький Принц. Він зник тихцем. Коли я наздогнав його, він ступав рішуче та швидко й лише кинув мені:

– А! Ти тут…

Узяв мене за руку. Але й далі переживав:

– Даремно ти пішов. Тобі буде тяжко. Я немов помру, та це буде неправда…

Я мовчав.

– Розумієш, це надто далеко. Я не можу взяти своє тіло. Воно заважке.

Я мовчав.

– Тіло буде схоже на стару покинуту шкаралупу. Старі шкаралупи не засмучують…

Я мовчав.

Маленький Принц похнюпився, але знову подолав розпуку:

– Знаєш, буде просто чудово. Я теж споглядатиму зорі… Всі зорі будуть криницями з іржавим блоком. Усі зорі поїтимуть мене…

Я мовчав.

– Це буде величезна радість! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, я матиму п’ятсот мільйонів криниць…

Тепер замовк і Маленький Принц, бо заплакав…

– Це тут. Дай мені самому ступити один крок.

Він сів, бо боявся.

Потім додав:

– Знаєш… моя квітка… я відповідаю за неї! А вона така квола! Така наївна. Має чотири нікчемні колючки, щоб боронитися від світу…

Я сів, бо ноги вже не тримали мене. А Маленький Принц проказав:

– Що ж… це все…

Він ще вагався мить, потім підвівся. Ступив один крок. Я й ворухнутися не міг.

Лише жовта блискавка майнула коло кісточки хлопчика. Він на мить заціпенів. Не зойкнув, а повільно впав, як падає дерево. На сипкому піску навіть не гупнуло.

Тепер, звичайно, минуло вже шість років… Я ще ніколи не розповідав про цю пригоду. Товариші, знову побачивши мене, раділи, що я живий. Я сумував, але казав їм: «Це втома…»

Тепер мій смуток трохи розвіявся. Тобто… не зовсім. Але знаю, що Маленький Принц повернувся на свою планету, бо на світанку не знайшов його тіла. Те тіло було не таке вже й важке… А вночі я люблю слухати зорі. Вони як п’ятсот мільйонів дзвіночків…

Але сталася одна дивна річ. Малюючи намордник для Маленького Принца, я забув додати шкіряний ремінець! Він ніколи не зможе начепити намордник на баранця. Тож я запитую себе: «Що діється на його планеті? Може, баранець уже з’їв ту квітку…»