Володимир Жаботинський - П’ятеро

Крізь сутінки кількох епох, що пролетіли з того часу, я ще декотрих пам’ятаю; здебільшого не через власну їхню опуклість, а скоріше за допомогою Серьожиних римованих портретів. Майже всі вони були студентами; було два-три екстерни, з тих, що носили тоді сині студентські кашкети в передчутті прийдешніх досягнень, хоча і дуже сумнівних через відсоткові норми [33] Царський ценз на отримання освіти у єврейських сім’ях. ; були журналісти-початківці, уже знамениті на Дерибасівській вулиці; бували, імовірно, і такі, яких навіть Маруся точно на ім’я не знала.

Пам’ятаю двох явних білопідкладочників [34] Білопідкладочник – іронічна назва студентів – вихідців із багатих сімей (по дорогому форменому сюртуку на білій підкладці). . Один з них був статечний і добре вихований, вставляв французькі слова, а по-російськи намагався говорити на московський лад; тільки буква «р» у нього не виходила, але він пояснював це тим, що «гувернантка акцент іспохтіла». Він готував себе до кар’єри адміністративної або дипломатичної, натякав, що релігія не є перешкодою, і писав на медаль твір на багатообіцяльну тему про бажаність відміни конституції великого князівства Фінляндського. Будучи в Марусі, завжди підносив квіти; замужнім пані цілував ручки, а панянкам – ні, як має бути (ми всі, неотесані, цілували руку і Марусі; хтось пробував це вчинити навіть із сімнадцятирічною Лікою, але жорстоко постраждав). Але Серьожа його осяг, і портрет цього «пасажира» свідчив:

Другий був роздуханчик, рум’яненький, завжди щасливий, завжди з усмішкою на всі тридцять два зуби. «Батечко мене гнав у медики, до Харкова, – пояснив він одного разу. – Але я був невблаганний: піду тільки на один з танцювальних факультетів – або юридичний, або філологічний». Обожнював Одесу і всіх, що не в Одесі народилися, презирливо називав «приїжджі». З Марусею він познайомився таким чином: вона якось йшла вулицею одна, він раптом пішов з нею поруч, зняв кашкета і заявив, виблискуючи всіма зубами:

– Мадемуазель, я – черговий член Спілки для охорони одиноких панянок на Рішельєвській від нахаб.

Серьожин портрет, скоріше злий, і взагалі я подаю його тут не без сумніву:

Екстерни [35] Екстерн – складає іспити за курс гімназії екстерном, без навчання в ній. допускалися тільки найбільш благовидні і найменш глибокодумні, власне, тільки в цьому домі я таких бачив. Узагалі екстерни тоді становили в Одесі дуже помітну групу населення; наїжджали з містечок близьких і далеких, навіть із Литви («вихідці з Пінського болота», говорила Маруся), вдень читали Тургенєва і Туган-Барановського [36] Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919) – український економіст, історик, представник легального марксизму. у міській бібліотеці, а ввечері розносили по місту – одні революцію, інші сіонізм. На іспитах за шостий і вось- мий класи їх безжально провалювали; багато з них вже руки спустили, перестали зубрити і навіть мріяти про університет, але продовжували вважатися «екстернами», точно це була станова каста. Вигляд був у них строгий і зосереджений, я їх завжди боявся, читаючи в їхніх очах біблійний вирок: тебе зважено, зважено – і виявився легковажним. Але до Марусі потрапляли тільки винятки з цього насупленого типу: «помірні екстерни», як вона казала, ручні, з краватками і навіть у крохмальних комірцях, і вона, дбаючи про їхнє виховання, намагалася їх відзвичаїти від розмов на обтяжливі теми з різних областей мудрування. Тим не менш, інші «пасажири» на них дивилися з підозрою, а Серьожа радо «цитував» лінгвістичні перлини, нібито ним почерпнуті з їхніх творів, поданих на останньому невдалому іспиті:

«Людство давно вже помітило просвітницьке значення науки…»

«На полі битви» (це був переклад з грецької) «лунали стогони тих, хто гинув і кого гинули…».

«Мати була вражена бачити сина бити батька…»

Був серед них, до речі, й один непідфарбований екстерн, як слід було в косоворотці, але приходив він не до Марусі, а до Ліки, і, як вона, вовком дивився на всіх нас, і взагалі скоро зник з кола. Серьожин відгук був такий:

Молодих журналістів я знав, звісно, і раніше. Один з них був той самий описувач побуту і порту, який сказав мені тоді в театрі про Марусю: кошеня у муфті. Був він приязним і обдарованим; і босяків знав значно краще за Горького, який, я підозрюю, ніколи з ними по-справжньому й не жив, принаймні не в нас на півдні. Цей і в побуті розмовляв їхньою мовою – Дульцінею серця називав «бароха», своє пальто «кліфт» (чи якось так), мій годинничок (у нього не було) «бімбор», а позичав гроші так: немає «фісташок»? Серьожа вважав його своїм учителем, узагалі обожнював, і вперто не бажав присвятити йому «портрет». Усі його любили, особливо прості люди, Молдаванка і Пересип на його оповіданнях, мабуть, уперше вчилися читати: у кав’ярні Амбарзакі було підійшла до нього молоденька кельнерка, розплакалася і сказала українською: