Володимир Жаботинський - П’ятеро

– Мусью, як ви щиро вчора написали за «Анютку-Боже мій»…

Інший носив ретельно розпатлані кучері й насаджав у нашому місті декаданс; дещо заважало йому те, що він не знав жодної іноземної мови; зате з російською свавільничав безтрепетно, і одну свою статтю назвав: «В мене болить його голова». Він рясно цитував з книжки «Єдиний і його власність» [37] «Єдиний і його власність» («Der Einzige und sein Eigentum», 1845) – трактат німецького філософа Макса Штірнера (1806–1856). Вважається, що цей твір майже на півстоліття випередив виникнення ідей індивідуалізму й анархізму. , але одного разу з’ясувалося, що він її сприймав за твір Ніцше; надрукував поему у сто двадцять рядків, але з підзаголовком «сонет». Нещадний Серьожа знесмертив його таким чином:

…Але це я ще й п’ятої, й десятої частки того населення не описав.

Придивившись до них всіх і, нарешті, немов їжака в густій траві, роздивившись Марусю, я замилувався, як вона всіма ними править. Без зусиль, навіть без уваги, без будь-яких спроб «розважити», одним внутрішнім магнетизмом. Вона не вміла заразливо сміятися, у неї це виходило хрипко; як на мене, і говорила вона не так уже багато – та й де перекричати таку юрбу! – але від однієї тільки її присутності всім ставало затишно й весело, і кожне слово кожного здавалося напрочуд дотепним. Я суб’єкт глухий до магнетизму; найрідніша людина може дві години дивитися мені в потилицю – не почую й не обернуся; але пам’ятаю такий випадок: одного разу прийшов я до них, нікого не застав, сів у вітальні читати «Ниву» – так минуло пів години, і раптом мене немов затопило відчуттям bien-tre [38] Благополуччя ( фр .). , немов у холодний день пічку затопили або витекла з ока колюча порошинка: це вернулася Маруся, – а я, зачитавшись, ні дзвоника не чув, ні кроків її по килиму; і при тому навіть не був у неї закоханий ніколи. Просто «так», просто увійшло з нею до вітальні щось надзвичайно гарне.

Чим були в інтимному сенсі ці «пасажири», не знаю. Послухати її – мало не всі, довго чи побіжно, осяяні були по черзі її милістю до тої самої «межі», точного розташування якої воліла не знати Анна Михайлівна; і Маруся, коли я якось повторив їй слова матері, порадила: «а ви маму заспокійте: до діафрагми». Одного разу з іншої кімнати я почув її голос (вона була у вітальні, і коло неї там гуло п’ять або шість баритонів): «ой, тато, не заходь, я сиджу в когось на колінах – не пам’ятаю, у кого». Йдучи увечері на музику з рум’яним білопідкладочником, вона при мені сказала матері: «піду переодягнусь, не ввічливо йти до парку з кавалером у блузці, яка застібається ззаду»; студент почервонів, а мудра Анна Михайлівна відгукнулася критично лише у літературному сенсі:

– Однобічний у тебе стиль, Марусю.

Коли ми подружилися, я раз запитав:

– Що це, Маруся, – «стиль» такий чи насправді правда?

Вона відрізала:

– Вас, газетярів, я не спокушаю, так ви й не турбуйтеся. Ну, а як би і правда, то що?

– Багато їх…

– А ви на мене добре подивіться, особливо у профіль: поменшало?

Урешті-решт, не моя це була справа: а кращу за Марусю я не зустрічав дівчат на світі. Не можу її забути; вже мені закидали, що в усіх моїх, між справами, нальотах на белетристику так чи інакше завжди проступає вона, її гонор, її безбожні правила сердечного життя, її червоне волосся. Нічого не можу зробити. Дивлячись на неї якось з кутка у їхній вітальні, раптом я згадав слово Енріко Феррі [39] Енріко Феррі (1856–1929) – італійський кримінолог і політичний діяч. , не пам’ятаю про кого, що почув колись у Римі на лекції: che bella pianta umana, «який прекрасний паросток людський»; і тоді я ще не знав, який справді красивий, скільки криці під її оксамитом, і як це все дико, страшно, жахливо і піднесено скінчиться.

Безумовно, було в цьому домі й інше життя, окрім старшої дочки і юрби, що в неї збиралася; тільки дуже воно здавалося заслоненим, і сам Ігнац Альбертович говорив про себе і дружину і гостей не Марусиних:

– Ми – друга гарнітура…

Між іншим сталось так, що в подальшому ході різних розгалужень цієї веселої й гіркої історії тим, що були «заслонені», дісталися видні ролі; треба і їх пом’янути.

Були «Нюра і Нюта» – мати і дочка; дочка називала матусю на ім’я. Власне звали старшу пані Анною, а панянку Ноемі – на біблійному імені наполягав батько; він же, говорили, дуже обурювався, що мати і дочка, хоч і не офіційно, славляться як нібито тезки всупереч єврейській традиції; але на нього мало звертали уваги, людина він була сором’язлива, мовчазна і часто їздив по справах. Нюра і Нюта не тільки собі прізвиська вигадали схожі – вони і одягалися однаково, і зачіски робили одна під одну, і завжди були нерозлучні. Здається, вони й губи підфарбовували – серйозна за тих часів кримінальщина. «У Нюри з Нютою є щось хибне», запевняла Маруся; а Серьожа їх, навпаки, захищав так: «Нічого подібного, просто дурня клеять»; причому цей обмін думок стався у присутності самих Нюри й Нюти і моєму і ще всякого різного народу, і ніхто не образився, тільки мати і дочка, що сиділи поруч, повернули під однаковим кутом одна до одної обличчя й усміхнулися одним і тим самим боком губ. Дочці було, ймовірно, років двадцять п’ять, формально вважалось, що вона приходить до Марусі (у котрій взагалі бувало багато й жіночої молоді); мати її вважалася гостею Анни Михайлівни; але враження було таке, наче Нюра і Нюта, де б вони не були, завжди, власне, робили візит одна одній.