Ліман Френк Баум - Дороті та Чарівник у Країні Оз

Маленька група мандрівників слідувала за Принцом по доріжках, часом переходячи через струмки по скляних мостах, поки нарешті не підійшла до саду, оточеного високою огорожею. Джим відмовився покинути луг, насолоджуючись травою, тому Чарівник вийшов з коляски і приєднався до Дороті й Зеба, а кошеня бадьоро почимчикувало за ними.

За огорожею рівними рядами росли дивного вигляду рослини. Їхнє широке листя, витончено вигинаючись, майже торкалося землі. В серцевині кожного красувалася красиво вбрана листелюдина. Одяг, схоже, ріс прямо на ній.

Листелюди, котрі зростали на кущах, були різного віку: від крихітного немовляти до цілком дорослих чоловіків і жінок. На кущі можна було побачити бутони, квітки, немовлят, підлітків або юнаків, але всі вони, навіть цілком зрілі, залишалися нерухомими й мовчазними, наче позбавлені життя. Тільки тепер Дороті стало зрозуміло, чому серед листелюдей вона не бачила дітей, – обставина, котра досі залишалося для неї загадкою.

– Справжнє життя для нас починається лише після того, як нас зірвуть із куща, – пояснив Принц. – Зверніть увагу на те, що всі листелюди з’єднані зі своїми рослинами стопами ніг. Досягнувши повної зрілості, вони легко відділяються від стебла й одразу починають рухатися й розмовляти. Поки вони ростуть, про них не можна навіть сказати, що вони живі, але, будучи зірваними, всі як один стають добрими громадянами.

– І скільки ви живете після того, як вас зірвуть? – запитала Дороті.

– Це залежить від догляду, – відповіли їй. – За рясного поливу, уникаючи нещасних випадків, ми можемо прожити років зо п’ять. Особисто я був зірваний шість років тому, але наша сім’я славиться довгожительством.

– А чим ви харчуєтеся? – поцікавився хлопчик.

– Харчуємося? Ми взагалі не їмо! Наше тіло досить тверде, тож нам потрібно не більше їжі, ніж картоплі.

– Але картопля іноді дає ростки, – завважив Зеб.

– На жаль, і з нами буває таке, – відповідав Принц. – Це страшне нещастя, тоді нас доводиться негайно висаджувати.

– А де ви виросли? – поцікавився Чарівник.

– Я покажу вам, – почули вони у відповідь. – Будь ласка, йдіть за мною.

Вони зайшли за невисоку огорожу, де ріс всього один кущ, красивий і пишний.

– Ось, – оголосив Принц, – це королівський кущ листелюдей. Всі принци й правителі з незапам’ятних часів виростали на цьому кущі.

Подорожні в подиві зупинилися перед величною рослиною. На основному стеблі росла струнка дівчина з такою бездоганною фігурою й таким милим личком, що Дороті подумала: прекраснішого створіння вона не бачила ще ніколи в житті. Вбрання красуні спадало м’якими складками, рукава тонули в легкій мереживний піні. Шкіра її була гладкою, наче полірована слонова кістка, а поза виражала гідність і грацію.

– Хто це? – з цікавістю запитав Чарівник.

Зореносний Принц пильно оглянув дівчину на кущі. Коли він відповідав, у його завжди рівному й холодному голосі прозвучало деяке здивування:

– Це моя наступниця і, отже, майбутня правителька країни. Це Королівська Принцеса. Коли вона цілком дозріє, я змушений буду відмовитися від верховної влади на її користь.

– А хіба вона ще не дозріла? – здивувалася Дороті.

Принц, проте, не поспішав з відповіддю.

– Не зовсім, – мовив він нарешті. – Гадаю, її треба буде зірвати через кілька днів. Я не дуже поспішаю піти у відставку на насіння.

– Я вас розумію, – кивнув Чарівник.

– Це, мабуть, найнеприємніше, що є в нашому рослинному житті, – продовжував Принц, зітхнувши. – Перебуваючи в повному розквіті сил, ми змушені поступатися дорогою іншим, нас ховають у землю, щоб ми дали паростки нового життя.

– Я впевнена, що Принцесу вже пора зривати, – заявила Дороті, уважно розглядаючи чарівну дівчину на кущі. – Більшої краси й уявити собі не можна.

– Не вигадуйте, – поспішно відгукнувся Принц. – Вона може потерпіти ще кілька днів, а я згоден правити доти, доки не врятую країну від вас, непроханих гостей.

– Що ви збираєтеся з нами робити? – занепокоївся Зеб.

– Ще не вирішив остаточно, бо не дозрів новий чаклун. Чарівника, мабуть, залишу при собі. Схоже, він вправний у своєму ремеслі й може бути корисний нам. Всіх інших належить знищити – в той чи той спосіб, причому висаджувати вас я не збираюся: нам тут не потрібні ні коні, ні кішки, ні люди із плоті та крові!

– Даремно турбуєтеся, – сказала Дороті. – Я впевнена, що з-під землі ми не зможемо прорости.

– Навіщо ж вам губити моїх друзів? – запитав маленький Чарівник. – Чим вони вам заважають?