Ліман Френк Баум - Дороті та Чарівник у Країні Оз

Але Дороті, побачивши подив чоловіка із зіркою, відповіла:

– Це тремтіння землі. Під час цього землетрусу утворилася велика тріщина, і ми провалилися в неї – кінь і коляска, і все разом… каміння розсипалося й впало разом із нами.

Чоловік із зіркою розглядав її своїми спокійними, невиразними очима.

– Дощ із каменів завдав великої шкоди нашому місту, – сказав він. – І ми притягнемо вас до відповідальності за це, якщо ви не зможете довести свою невинність.

– Як ми можемо це зробити? – запитала дівчинка.

– Я не готовий відповісти на це запитання. Це ваша справа, а не моя. Ви повинні зайти до Будинку Чаклуна, який незабаром відкриє нам всю правду.

– Де цей Будинок Чаклуна? – запитала Дороті.

– Я поведу тебе до нього. Ходімо!

Він рушив вулицею. Через мить, трохи вагаючись, Дороті, впіймавши Еврику, полізла в коляску. Хлопчик сів біля неї й сказав:

– Ньо, Джим!

Жителі Скляного міста розступилися перед коляскою, а потім усім натовпом покрокували слідом. Вони повільно йшли вулицями, поки не опинилися на широкій площі, в центрі якої височів скляний палац із вежою посередині та чотирма високими шпилями по кутах.

Вхід до скляного палацу був досить широкий, коляска заїхала всередину досить легко, і діти опинилися в чудовому залі з дуже високою стелею. Натовп ввалився слідом за ними й розташувався вздовж стін, залишивши в середині кола тільки коня, коляску й чоловіка із зіркою.

– Покажись нам, о Гвіг! – голосно покликав той.

Раптом все навколо заволокло димом. Хмара заклубочилася біля підлоги, потім піднялася до стелі, відкривши присутнім дивну фігуру на скляному троні, яка виникла невідомо звідки прямо під носом у Джима. Людина, котра сиділа на ньому, нічим не відрізнялася від інших мешканців цієї країни, якщо не брати до уваги одяг яскраво-жовтого кольору. Волосся в чоловіка зовсім не було, зате на голові, обличчі та тильному боці долонь росли гострі шипи, на зразок тих, що стирчать на стеблах троянд. Навіть на кінчику носа в нього примостилася колючка, і це було так смішно, що Дороті не витримала і розреготалася.

Почувши сміх, Чарівник зміряв дівчинку холодним поглядом, який миттєво протверезив її.

– Як ви посміли непроханими вторгнутися до заповідної Землі листелюдей? – суворо запитав він.

– Ми це зробили не по своїй волі, – відповідала Дороті.

– Як ви посміли зловмисно обрушити на наші оселі руйнівний дощ з каміння? – продовжував той.

– Ми не робили цього, – заперечила дівчинка.

– Доведіть! – скрикнув Чаклун.

– Нічого ми не збираємося доводити! – обурено вигукнула Дороті. – Якщо у вас є хоч крапелька здорового глузду, то повинні зрозуміти, що трапився землетрус.

– Ми знаємо тільки, що вчора на нас зійшов дощ з каміння, який заподіяв великої шкоди будівлям і людям. Сьогодні пройшов ще один такий дощ, а відразу за ним з’явилися й ви.

– До речі, – сказав чоловік із зіркою, суворо дивлячись на Чаклуна. – Ще вчора ти запевняв, що другого дощу з камінням не очікується. А він все-таки падав і був навіть сильнішим за перший. Яка користь від твого чаклунства, якщо воно раз у раз не справджується?

– Моє чаклунство не знає помилок, – заявила поросла колючками людина. – Я передбачив, що випаде один дощ із каменів, так і було. Вдруге з неба падали люди, кінь з коляскою і деякі камені заодно.

– Чи слід очікувати ще дощів? – запитав чоловік із зіркою.

– В жодному разі, мій Принце.

– Ні з каменів, ні з коней?

– Жодних, мій Принце.

– Ти впевнений?

– Цілком впевнений, мій Принце. Свідченням цього є моє чаклунство.

У цей момент до зали вбіг якийсь чоловік і з низьким поклоном звернувся до Принца:

– У небі знову творяться чудеса, мілорде, – схвильовано доповів він.

Принц і його свита кинулися на вулицю, щоб на власні очі побачити, що відбувається. Дороті й Зеб вистрибнули з коляски і побігли слідом за всіма, і тільки Чаклун спокійно залишився сидіти на своєму троні.

Над головою вони побачили кулю. Вона висіла в повітрі нижче, ніж палаюче сузір’я шести світил, і продовжувала опускатися, але так повільно, що, на перший погляд, здавалася майже нерухомою.

Натовп затих в очікуванні. Більше їм нічого не залишалося робити, бо відірвати очей від дивного видовища було неможливо, але й прискорити приземлення кулі вони теж не могли. Земні діти нічим не виділялися в натовпі, бо на зріст були такими самими, як пересічний мешканець Землі листелюдей, а кінь залишився в палаці Чаклуна разом із Еврикою, що мирно заснула на сидінні коляски.