Franz Kafka - Подорожні щоденники. Вісім зошитів

На зворотному шляху з Распенау до Фрідлянда поруч зі мною цей заціпенілий, схожий на покійника чоловік, у якого вуса звисають над роззявленим ротом; коли я спитав у нього про якусь станцію, він привітно обернувся до мене й відповів надзвичайно жваво.

Замок у Фрідлянді. Численні можливості побачити його: з рівнини, з мосту, з парку, з-поміж дерев з опалим листям, з лісу крізь ялини. Коли входиш до двору, ніяк не можеш дати ладу картині перед собою – частини замку навдивовижу громадяться одна над одною, а темний плющ, сіро-чорний мур, білий сніг, сланцевого кольору лід на схилах посилюють строкатість цієї картини. Річ у тім, що замок зведено не на широкій вершині, а для нього перебудовано досить гостру вершину. Я простував дорогою, раз у раз послизаючись, тоді як каштелян, що з ним я побачився вже багато вище, легко піднявся нагору двома сходовими маршами. Повсюди плющ. Із невеличкого гострого виступу – широка панорама. Сходи попід муром ні з сього ні з того закінчуються на середині висоти. З гаку звисають покинуті ланцюги розвідного мосту.

Чудовий парк. Він лежить терасами на схилі, а почасти й унизу навколо ставка, різноманітні дерева стоять окремими групами, і тому зовсім не можна уявити собі, який вигляд має парк улітку. В крижаній воді на ставку сидять двоє лебедів, один по саму шию стромив у воду голову. Я простую за двома дівчатами, які раз у раз стривожено й зацікавлено озираються на мене, стривоженого й зацікавленого, до того ж і нерішучого, вони ведуть мене попід горою через місток, через луг, попід залізничним насипом до несподіваної ротонди, що її утворює порослий лісом схил і залізничний насип, а потім далі, високо вгору до лісу, який, здається, закінчиться не скоро. Дівчата йдуть спершу повільно, а коли я починаю дивуватися цьому величезному лісу, наддають ходи, і ми опиняємося вже на плоскогір’ї, дме дужий вітер, і до мети вже кілька кроків.

«Кайзерівська панорама». Єдина розвага у Фрідлянді. Почуваюся досить незатишно, позаяк застати тут таку красу не сподівався, ввійшов у обліплених снігом чоботях і тепер, сидячи перед скляним вічком, упираюся в килим самими носаками чобіт. Я забув, як влаштовано панораму, і якусь хвилю потерпав, що доведеться переходити від крісла до крісла. Всім орудує старий чоловік, що сидить за освітленим столиком і читає «Ілюстрований світ». По якімсь часі він умикає для мене аристон. Перегодя приходять ще дві літні жінки, сідають праворуч від мене, потім ще одна, сідає ліворуч. Брешія, Кремона, Верона. Люди всередині – наче вощані ляльки, прикріплені підошвами до бруківки. Надгробки: жінка, за якою невисокими сходами тягнеться шлейф, трохи прочинила двері й ще озирається назад. Сім’я, попереду юнак, читає, тримаючи руку біля скроні, хлопчик праворуч напинає лука без тятиви. Пам’ятник героєві Тіто Шпері: довкола нього безладно й натхненно розвіюється одяг. Блуза, капелюх із широкими крисами. Картинки живіші, ніж у кіно, позаяк відкривають поглядові спокій реальності. Кіно надає тому, що бачиш, неспокою руху, спокій погляду видається важливішим. Гладенька підлога кафедрального собору просто перед нашими вустами. Чому в такий спосіб не поєднаються кінематограф і стереоскоп? Плакати з «Пільзенським вірером», знайомі ще з Брешії. Різниця між слуханням розповіді про панораму і спогляданням панорами більша, ніж різниця між спогляданням панорами й спогляданням реальності. Базар, де продається старий мотлох, у Кремоні. Наприкінці хотів сказати тому старому чоловікові, як мені тут сподобалось, але не зважився. Одержав наступну програмку. Відчинено від десятої до десятої.

У вітрині книгарні вгледів «Літературного порадника» Дюрербунда. Надумав купити, змінив це рішення, потім знов повернувся до нього, часто зупиняючись у різну пору дня перед вітриною. Книгарня здавалася мені такою занедбаною, книжки – такими покинутими. Зв’язок світу з Фрідляндом я відчував тільки тут, і зв’язок цей був такий ненадійний. Та позаяк будь-яка занедбаність оживляє в мені тепло, то невдовзі я відчув, що книгарня може подарувати щастя, і якось ступив до неї, щоб бодай побачити її всередині. Наукові твори там не потрібні були, й тому полиці мали, по суті, ще белетристичніший вигляд, ніж у міських книгарнях. Літня жінка при схованій під зеленим абажуром електричній лампочці. Чотири-п’ять щойно розпакованих примірників часопису «Кунстварте» нагадали мені про те, що вже почався понеділок. Відмовившись від моєї допомоги, жінка дістала з вітрини книжку, про існування якої навряд чи й здогадувалася, дала її мені в руки, здивувалася тому, що я помітив її крізь укриту памороззю шибу (насправді я побачив її ще раніше), і заходилася шукати в конторських книгах ціну, якої не знала, а її чоловік саме кудись пішов. Зайду потім, увечері, сказав я (була п’ята година пополудні), але слова свого не дотримав.