Тадеуш Доленга-Мостович - Професор Вільчур

Кольський стояв блідий з якоюсь безнадійною посмішкою на губах. Жаль огорнув серце Люції.

– Мені дуже шкода, пане Янеку, – вона взяла його за руку, – але ви самі визнаєте, що я краще роблю, кажучи вам це щиро, ніж якби я обманювала вас якимись обіцянками, яких я не можу й ніколи не зможу виконати.

– Отже, ви не залишаєте мені навіть тіні надії? – тихо запитав він.

– Навіть тіні, пане Янеку. І не тримайте жалю до мене з цього приводу.

Люція зібрала зі столу формуляри і попрямувала до виходу. Коли вона була біля дверей, він вигукнув:

– Панно Люціє, ще одне питання.

Вона зупинилася.

– Ви… ви кохаєте іншого?

– Це так важливо? – спитала вона після паузи.

– Дуже важливо, – з притиском сказав Кольський.

– Так, я кохаю іншого.

– І ще одне. Ви любите… Вільчура?

Люція нічого не сказала. Кольський підійшов до неї.

– Але це безумство, панно Люціє… Зрештою, це стара людина… людина, побита життям… Що ви можете чекати від нього?.. Ви знаєте, як я шаную і обожнюю його… Я б не говорив вам цього всього, якби не усвідомлював жахливий абсурд самого поєднання: він і ви. Він, який закінчує життя, і пані, яка щойно розпочинає його. Він, у якого безперечно народилося і згасло багато почуттів, і пані, яка їх зовсім не зазнала. Це божевілля. Я його поважаю і багато чим йому завдячую, але я люблю вас і я зобов’язаний сказати вам про все це. Панно Люціє, подумайте, що він може вам дати! Що він може вам дати!..

На обличчі Люції з’явилася усмішка.

– Дати?.. Дати?.. Як же зовсім ви мене не знаєте… Він так багато мені дасть, він дасть мені все, якщо захоче прийняти. Прийняти те, що я можу йому дати.

Люція дивилася на Кольського, але він відчув, що вона його не бачить. В її очах водночас був смуток і посмішка.

Вона постояла ще мить, потім повільно повернулася й пішла. Кольський кілька хвилин не міг рушити з місця. Ще мить тому все в ньому бунтувало проти поразки, але тепер його охопила апатія. Він стояв перед чимось, чого він насправді не міг зрозуміти, він не міг би розсудити за категоріями здорового глузду, мірками, які він звик застосовувати до людських речей, мірками, заснованими на правах, у які він вірив. І раптом він зрозумів, що зовсім не знає Люцію, що не має поняття про її психіку, про психіку жінок взагалі.

Незважаючи на те, що йому було понад тридцять років, Кольський мав недостатньо досвіду в цій галузі. Він походив з незаможної родини, з раннього віку був відданий власній долі, розвинув у собі інстинкт виживання та розуміння тих законів, які керують боротьбою за існування. А через те, що він не вмів віддаватися нічому наполовину, вчепився в реальність, реальністю для нього була робота і постійний стимул: вперед, більше, краще!

Під таким гаслом протікало його життя. На особисті задоволення та розваги рідко вдавалося увірвати кілька годин, а свої знайомства з жінками він, власне, вважав розвагою. Поки не зустрів Люцію.

У відділенні все було в порядку. Ніч обіцяла бути спокійною. Він міг спокійно лягти у черговій кімнаті, щоб поспати, але спати зовсім не хотілось. Він поступово впорядковував свої думки, з них все чіткіше і зрозуміліше почав поставати проект: оскільки Люція така нерозсудлива, слід зробити все, щоб створити труднощі для неї, щоб зробити неможливим допущення таких помилок, які могли б вплинути на все її майбутнє.

Природно, будь-які умовляння не допоможуть. Щодо цього у нього не було ілюзій. Залишилося тільки якимось ефективним способом відсунути її від Вільчура. Але як?.. Відтак, він довго не міг знайти відповіді. Якби він був у таких близьких та приязних стосунках з професором, щоб можна було дозволити собі вести відкриту й чесну розмову з ним, у нього був би певний шанс здійснити свій задум. Кольський не сумнівався в тому, що цю доброзичливу людину легко переконати. На жаль, сама справа була надто інтимна, надто особиста, щоб її можна було порушити, а крім того, наражали б Кольського на те, що Люція, дізнавшись про несвоєчасне втручання, взагалі розірве з ним усякі стосунки.

Ні, це не підходило.

Відкритим залишалося ще одне питання. Усі в клініці усвідомлювали, що незабаром, через рік, може, через півроку, професор Вільчур під тиском громадськості відмовиться й піде з клініки. Досі Кольський з сумом думав про таку можливість, але тепер це йому здавалося вкрай бажаною можливістю. Через Люцію. Щодо неї, то він був переконаний, що зможе, незважаючи на суперечку між нею та професором Добранецьким, утримати її посаду в клініці. Він знав, що Добранецький рахується з ним, з його повагою серед колег і що в перший період своєї влади не наважиться занадто радикально запроваджувати зміни, уникатиме конфліктів і намагатиметься об’єднати персонал. І тоді якось вляжеться. Зрештою, Люція як лікар має великі переваги: працьовитість, обов’язок, інтуїцію. З часом Добранецький помириться з нею…