Тадеуш Доленга-Мостович - Професор Вільчур

Вільчур скрушно похитав головою:

– Люди… Люди… погані люди.

Омела вибухнув сміхом.

– Христофоре Колумбе! О Ньютоне і Копернику! Відкривачу нових істин! Що за одкровення, що за спостережливість! Шановний радник помітив, що люди погані? А якими ж вони мають бути? Ти б хотів змінити їх, maestro , на ангельські хори? Це вимагало б певних зусиль. Їх слід було б зробити стерильними, звільнити від усього цього, що складає зміст життя. Ти хірург, ти виконуєш три ампутації: ампутацію кишені, ампутацію шлунків, ну й так далі. Тоді вони стануть як ягнята. Погані люди… Немає інших. Вони – або жирна худоба, що стереже свою здобич і пережовує власне сало, або розлючені собаки, що стрибають до горла. Інших немає.

Омела встав і, стукаючи кулаком по столу, повторюв у раптовому спалаху люті:

– Немає, немає, немає!..

– Я не поділяю твого песимізму, друже, – спокійно сказав Вільчур. – Я сам знаю інших…

– На Марсі? На Місяці?.. На якій планеті?! – заволав Омела.

– На нашій. На Землі.

– То так? – глумливо засміявся Омела і, раптом заспокоївшись, запитав примирливим тоном: – Чи може шановний пан дати мені адресу, будь ласка?

Вільчур підпер підборіддя рукою.

– Багато таких адрес я міг би назвати, друже. Є багато хороших людей.

– У такому разі, ах, як же добре вони ховаються… Ну, твоє здоров’я, святий Франциску. Твоє здоров’я.

Омела одним махом прехилив свою чарку, пальцем підняв шматочок лосося з полумиска, проковтнув і махнув рукою:

– Reverendissime [30] З найвищою повагою (лат.). , я знаю лише одну адресу: твою. Іншої дати не можу, бо не маю постійного місця проживання. Скеровую зацікавлених: Établissement Дрожджик. Poste restante [31] Пошта до запитання (фр.). .

– Це неправда, – сказав Вільчур. – Їх багато. Тільки, бачиш, їх важко розпізнати. Вони менш активні, ніж погані. Вони не привертають до себе уваги. Вони зайняті своєю мирною працею, їх влаштовуює простий шматок хліба, і ті, інші, борються за існування per fas et nefas [32] Не перебираючи в засобах; гідним і негідним чином (лат.). .

– Ет, – перервав Омела. – Ось такий робиш поділ, my dear [33] Мій дорогий (англ.). , згода. Але в такому разі візьми до уваги, що ці активні просто харчуються тими. Ті, хто не бореться за існування, просто виконують роль паші. Травичка росте, росте, а коли виросте на славу Божу, прийде який сучий син, зжере її, і немає трави. Ха-ха! А ти коли-небудь замислювався про те, що таке місто? Місто – винахід сатани, а село – трава. Міста пожирають села. Що більше вони їдять, тим захланнішими стають. L’appetit vient en mangeant [34] Апетит приходить під час їди (фр.). . Ці чудовиська розростаються, задихаються у лихоманці пожирання і купаються у власних екскрементах, бо не можуть усе перетравити… Міста…

Він знову налив чарку і продовжив:

– Ненавиджу місто, але воно приваблює мене жахами свого огидного процесу травлення. Я перебуваю в його кишках. І якщо я не задихаюся, то тільки тому, що я сам його продукт. Отакі-от справи!

Омела підвівся, прийняв позу Наполеона. Його розкуйовджене спітніле волосся, неголене й брудне обличчя, його склоподібні п’яні очі, обірваний одяг – усе складало потворне й загрозливе ціле.

– Ось chef-d’oeuvre [35] Шедевр (фр.). , – заговорив театральним тоном Омела. – Ось шедевр міста, оце цвіт нашої цивілізації, це квінтесенція прогресу!..

Вільчур здригнувся. Справді, в словах свого дивного гостя він відчував якусь правду, дійсно трагікомічна постать Омели якимось чином асоціювалася з тим, що він говорив.

Професор підвівся і підійшов до вікна.

«Місто, – думав він, – місто хтивих звірів…»

Вулиця була порожня. Звідкись здалеку долинали якісь стійкі звуки. Минув деякий час, перш ніж він їх розпізнав: дзвони.

Дзвонили до Різдвяної всеношної…

Повернувшись від друзів, Люція знайшла у своїй кімнаті великий букет троянд. Вона захоплювалася квітами, але ці стали неприємною несподіванкою для неї. Звичайно, вона не сумнівалася, що прислав їх Кольський, хоча картки серед квітів не було.

«Навіщо він це робить, навіщо?» – з сумом подумала вона.

У такому анонімному способі передачі квітів було щось студентське і разом з тим щось міщанське. Стільки разів давала йому зрозуміти, що він не може розраховувати ні на що, окрім спимпатії і дружби з її боку. Вона щиро любила його, поважала його доброчесність і характер, але він був для неї лише колегою.