Тадеуш Доленга-Мостович - Професор Вільчур

– Юзефе, підіть до найближчого квіткового магазину, придбайте там зо двадцять троянд і попросіть відправити доктору Люції Канській. Адреса є у телефонній книзі.

– Пане професоре, картку напишете?

– Ні, ні, – заперечив Вільчур, – ніякої картки.

– А якого кольору мають бути троянди?

Вільчур незадоволено нахмурив брови.

– Ну… вони можуть бути… чи я знаю, які вони там бувають…

– Червоні, жовті, білі.

– Білі? Нехай будуть білі.

– Що робити, коли білих не буде? – педантично запитав слуга.

– Ой-й, не набридай мені, Юзефе. Бо я не можу цього знати. Порадьтесь із тією панею в магазині.

– Так, пане професоре.

Юзеф повернувся за годину і сказав, що за порадою пані в магазині вибрав рожеві троянди.

– Бо та пані питала, для кого, то я сказав, що це для молодої та надзвичайно красивої особи, але без любовних намірів. Тому вона вирішила, що найбільше підійдуть рожеві, бо…

– Добре, добре, – буркнув Вільчур. – Дякую, Юзефе.

Коли слуга пішов, Вільчур пробурмотів:

– Цей Юзеф дуже розбалакався.

Насправді в цьому був винен сам Вільчур, бо останніми днями з нудьги він витягував слугу на розмови. І того дня, коли почув у сутінках, що Юзеф сперечається з кимось у передпокої, пізніше покликав його, щоб запитати, хто то був і чого хотів.

– Та то якийсь зухвалець обшарпаний, пане професоре. Він вимагав, щоб я впустив його до вас, пане професоре, і наважився, прошу вибачення, сказати, що він ваш друг.

– Друг? – здивувався Вільчур. – А він не назвав свого прізвища?

– Так, просто тільки якесь дивне прізвище. Він не виглядав, як єврей, але прізвище його цілком єврейське. Якийсь Шекспір.

Професор засміявся.

– Як його звали, Вільям?

– Саме так, пане професоре. І горілкою від нього тхнуло, я вибачаюсь, на три метри, тож я бачу, що це людина безвідповідальна, може, навіть якийсь елемент. А що вже нахалюга! Бо кажу йому, що професор не у Варшаві, то він розказує, вибачаючись, що йому вистарчить якоїсь, я просто не пам’ятаю, чого, але це щось неприємне, спіральне тіло чи щось таке. Після того як він назвав мене цембером, тобто цербером, я не витримав і викинув його за двері. Зрозуміло, що я одразу помив руки, бо від такого й різні бактерії можуть перескочити на людину.

У той же час у зачиненій кімнаті, яка не використовувалася взимку і виходила на терасу, почувся тріск розбитої шибки. Юзеф підскочив до дверей. Ледь він встиг їх відчинити, як на порозі з’явився Кипріян Омела.

– Шекспір! – вигукнув Юзеф. – Він увірвався! Поліція! Я тебе провчу!

Він схопив прибульця за комір, а позаяк переважав його зростом і силою, затряс ним, як чорт сухою грушею.

Без особливого обурення в голосі Омела вигукнув:

– Президенте, накажи своєму титанові Атласу заспокоїтися і припинити цей землетрус. Скажи йому швидко, бо я сам його знешкоджу.

Разом з останнім словом він блискавично дав Юзефові штурхана під ребра. Той його негайно відпустив і, проклинаючи, відскочив на кілька кроків.

– Юзефе, залиш його в спокої, – сказав професор Вільчур.

– Може, викликати поліцію, пане професоре? – з величезним обуренням сказав слуга.

Омела зміряв його зневажливим поглядом.

– Подзвони, архангеле, подзвони і накажи осідлати мене. Дозволь йому, президенте, віддатися в руки поліції. Не стримати сліз від того, що такої фізії, як у нього, ще немає в поліцейському альбомі. Альбом був би захоплений від його гідної фізії. Тепер відійди, негідний Лепорелло [19] Лепорелло – слуга Донжуана з опери Моцарта «Дон Жуан». , і залиш нас у спокої, бо надходить вечір.

Професор подав знак рукою, і Юзеф, який готувався знову стрибнути на Омелу, знизавши плечима, попрямував до дверей.

– О дарителю всякої розкоші, – поспішно заверещав Омела, – накажи своєму мамлюкові, darling , принести трохи якоїсь їдкої рідини, якою ми можемо наповнити кишківники. Як хірург, ти повинен знати, що ніщо не має такого позитивного впливу на загоєння ран, як сорокап’ятивідсотковий спиртовий розчин. Доведи лікування до кінця.

Професор посміхнувся:

– Коли тебе виписали з клініки?

– Сьогодні, my beautiful friend [20] Мій дорогий друже (англ.). . Aujourd’hui [21] Сьогодні (фр.). . Туманного грудневого ранку я вийшов в холодний і чужий світ… І накажи подати мені води во ім’я любові до ближнього чи во ім’я любові у будь-яке інше ім’я, яке цієї миті спаде тобі на думку.

Професор відповів ствердним кивком на запитальний погляд слуги. Кипріян Омела вільно розсівся у фотелі і, коли Юзеф вийшов, коротко засміявся.