Тадеуш Доленга-Мостович - Професор Вільчур

– Це зрозуміло, – підтвердив Тухвич.

– Тож перше обвинувачення відпадає. Друге щодо мого знахарства просто смішне. Я не припускаю, щоб хтось з авторів цієї доповідної записки мав би більше медичних знань, ніж я. Я не припускаю хоча б через те, що більшість персоналу, який тут працює, черпали ці знання власне у мене. Черпали і черпають. Отже, це правда, що під час своєї знахарської практики я пізнав кілька засобів, невідомих офіційній медицині або відкинутих нею. На практиці ці засоби виявилися добрими й ефективними. Чому я не маю їх використовувати? Медицина не претендує на непогрішність. Ті панове, які підписали доповідну записку, мабуть, вважають себе непогрішними. Залишилися ще два обвинувачення. Перше стосується поганої організації роботи клініки, внаслідок чого вона втрачає свою добру репутацію. Пане голово! Цю клініку заснував я, її я організував багато років тому і вважаю, що маю право сказати, що її добра репутація на сьогоднішній день – це моя робота.

– Безперечно, – сказав голова.

– Це правда, – продовжив Вільчур, – що останнім часом ця марка почала псуватися. Давайте об’єктивно розглянемо, чому. Отже, ні з якої іншої причини, тільки тому, що люди, які вирішили мене зняти, намагаються цю репутацію зіпсувати. Це звичайна агітація. Я не буду називати прізвищ. Я не буду подавати факти. Я запевняю вас, що я знаю, хто і яким чином працює на шкоду клініці. Я до тепер нікого жодним чином не покарав. Я дуже довіряв людям. Думав, що вони опам’ятаються, задумаються, що заговорить їхня совість. Зрештою, і в те, що суспільство побачить ці грубі нитки, якими шита вся ця нешляхетна справа. Я розчарувався. Нарешті, останній закид. Кажуть, що я старий і стомлений, що послаблення порядку в клініці – результат вичерпання моєї енергії та управлінських навичок. Пане голово, визнаю, що останнім часом моя енергія підупала, мої нерви перебувають у стані, який бажає багато кращого, моє здоров’я похитнулося. Це все правда. Але, власне, такий мій стан має причину, єдину причину, яка полягає у цьому жорстокому наклепі та підривних діях, які ведуть мої вороги. Я розумію, що вас як представника товариства, якому належить клініка, навряд чи хвилює, чому впали цінності керівника закладу. Для вас важливий результат, об’єктивний факт: вони зменшилися. Отже, тому я власне зараз не можу скористатися з вашої чемності й прийняти рішення, яке ви хотіли залишити для мене. І прошу вас, будь ласка, не обтяжуйте мене вирішенням цього питання.

– І все ж, дозвольте, пане професоре, наполягти на своєму. Я повторюю, що цілком довіряю вашій об’єктивності і знаю, що ваше рішення буде тільки єдино вірним.

Вільчур замислився. Довго мовчав і нарешті відповів:

– Добре, пане голово. Будь ласка, дайте мені кілька днів. Я подумаю над цим, а оскільки обвинувачення проти мене були у письмовій формі, я також хочу відповісти на них письмово. Повірте, я ще не маю жодного рішення. Мушу всю цю справу обдумати, мушу ґрунтовно вивчити ситуацію, мені потрібно перевірити, чи після усунення незадоволених у мене буде достатньо персоналу для функціонування клініки. Пане голово, ви не згадали мені, скільки підлеглих підписали цю доповідну записку, але, знаючи їх усіх відносно добре, я можу запевнити вас, що серед них, безумовно, більшість тих, хто з такою ж пристрастю буде захищати мене, як ті, що виступили проти мене.

Голова підвівся.

– І я в цьому переконаний. Я залишаю вам цю копію доповідної записки і чекатиму вашої відповіді. Ще раз щиро запевняю вас, дорогий професоре, у моїй повазі та найбільшій дружбі.

Після того як Тухвич вийшов, Вільчур довго роздумував. Червона лампочка над дверима його кабінету не згасала, і раз у раз різні люди, які хотіли бачити його, даремно заглядали до приймальні.

На двох аркушах паперу Вільчур виписував імена тих лікарів, які б прийняли той чи інший бік. На початку першого фігурував професор Добранецький, на початку другого – доктор Кольський. Цей гіпотетичний опис показав, що Вільчур може розраховувати на лояльність більшості персоналу. Він вирішив негайно взятися за справу і по черзі провести з кожним розмову. Першим запросив доктора Кольського.

Він привітав його без слова, вказав на місце і, вручивши йому пам’ятку, сказав:

– Кілька колег просто написали власне таку мотивацію з вимогою, щоб я відійшов від керівництва клініки. Можливо, ви будете ласкаві прочитати це.

Кольський трохи почервонів і занурився в читання. Коли закінчив, підвів очі на професора.