Тадеуш Доленга-Мостович - Професор Вільчур

І сказаши це, він поклав слухавку.

Секретар голови Тухвича доповів:

– Пан професор Вільчур сьогодні повернувся з відпустки і готовий прийняти вас навіть негайно. Він запитав, чи у вас все в порядку. Я сказав, що так.

Тухвич кивнув.

– Добре. Дякую. Прошу розпорядитися, щоб шофер під’їжджав.

За десять хвилин він вже був у клініці. Його тут же запросили до кабінету професора Вільчура, який підвівся, щоб привітати гостя.

– Я приймаю вас як гостя чи як пацієнта, або як шефа? – запитав він з посмішкою.

Голова Тухвич тепло і довго тиснув професорові руку.

– Слава Богу, на здоров’я не скаржусь. З паном професором я б хотів трохи поговорити про справи.

– До ваших послуг, – кивнув Вільчур, вказуючи гостеві на фотель.

Тухвич зручно розсівся і, набиваючи люльку, сказав:

– Ви дуже коротко відпочивали, дорогий професоре. Виглядаєте, зроблю вам єврейський комплімент, не особливо.

Дійсно, відпустка не сприяла покращенню стану здоров’я Вільчура, і це було видно по ньому.

– Робота – це моя стихія, – сказав він серйозно. – Ніщо так не втомлює, як бездіяльність.

– Я дещо знаю про це, – зізнався Тухвич. – Це переходить у плоть і кров. Це стає залежністю, небезпечною залежністю. Я знайомий із цим. Здається, ми з вами одного віку, а я й досі не маю бажання кинути роботу, хоч і здогадуюсь, що, як і в мене, так і у вас, пане професоре, молодші й амбітні хотіли б зіштовхнути керівника, щоб зайняти його місце.

Професор Вільчур нахмурив брови. Насправді, він з самого початку був підготовлений до такої теми розмови.

– Я передбачав, – сказав він, – що інтриги проти мене дотягнуться до вас у вигляді пліток або розумних пропозицій.

Голова скрушно похитав головою.

– Ні, пане професоре. Вони дійшли більш безпосереднім способом. Просто я отримав доповідну записку, підписану кількома лікарями з нашої клініки, записку, про яку я просто й відверто хотів з вами поговорити. Будь ласка, оцініть це, пане професоре, що я приїхав сюди без якихось особливих намірів. Я просто хочу представити вам цю справу і залишити за вами вирішальний голос. Я цілком впевнений у вашій чесності та самокритиці.

– Я вам за це щиро вдячний, пане голово, – кивнув Вільчур.

– Не хочу чинити найменшого тиску на ваше рішення. Найменшого, – продовжував Тухвич. – Я просто не знаю цього. Я отримав одностороннє представлення справи. Додам, що маю враження, про що я щойно згадував, що ваші противники менше керуються об’єктивними мотивами, а більше – своєю амбіцією. Незважаючи на це, я вважаю, що акція, розпочата проти вас підпорядкованим вам медичним персоналом, дорогий професоре, не може не вплинути на злагоджене функціонування медичного закладу. Ці стосунки потребують зцілення. Коротше кажучи, або ви визнаєте власний відхід за бажаний, або вам доведеться усунути тих, хто вас засуджує. Теперішня ситуація не може тривати довше.

Вільчур похмуро відповів:

– Я цілком з вами, пане голово, погоджуюсь. Я хотів би почути звинувачення, які мені були висунуті.

Голова потягнувся до свого портфеля.

– У мене тут копія доповідної записки. Я не брав оригінал з собою, бо на ньому є підписи. Звичайно, ви розумієте, я маю зобов’язання щодо певної таємниці.

– Без сумніву, – визнав Вільчур.

– Природно, якщо ви приймете рішення номер два, я вручу вам оригінал, щоб ви могли прийняти відставку його авторів. Поки що я вам подаю копію.

Він передав Вільчурові кілька машинописних сторінок. Професор заглибився у читання. Як і передбачав, він не знайшов у доповідній записці жодних нових чи значущих обвинувачень. Тут все крутилося довкола підозри, що амнезія залишила тривалий слід на його психіці, що шарлатанство спотворило його медичні методи, що організація клініки зіпсувалася через халатність, мляве управління та фаворизацію деяких співробітників. Додано ряд газетних публікацій на підтвердження того, що клініка втрачає свою бездоганну репутацію, своє давно відоме реноме найкращого лікувального закладу столиці.

Вільчур склав папірці і повернув їх Тухвичу з іронічною посмішкою.

– І яка ваша думка з цього приводу? – серйозно запитав Тухвич.

Професор Вільчур взяв олівець.

– Я відповім по черзі на всі звинувачення. Отже, що стосується амнезії, то жоден фахівець не згадує ані словом, щоб йому колись трапилось виявити у будь-кого зі своїх пацієнтів її рецидиви. Ніхто. Пане голово, ви, безумовно, здогадуєтесь, що мені довелося самому дуже цікавитися цим питанням і що після відновлення свідомості я вивчив усе, що коли-небудь було написано на цю тему.