Франц Кафка - Процес (збірник)

Важка травма, від якої Ґреґор страждав більше місяця – яблуко, яке ніхто не наважився витягти, і яке залишилося наочним доказом у його тілі, – здається, переконала навіть батька, що попри свою теперішню потворну подобизну Ґреґор все ще залишався членом сім’ї, з яким не можна поводитися як із ворогом, а навпаки, обов’язком усіх інших членів родини було проковтнути відразу і терпіти, просто терпіти.

Через своє поранення Ґреґор, мабуть, назавжди втратив колишню здатність пересуватися і тепер потребував доволі багато часу, щоб перетнути свою кімнату – ніби старий інвалід, а про повзання догори навіть і не думав, але за це він отримав, на його думку, цілком адекватне відшкодування у вигляді відчинених щовечора дверей до вітальні, за якими починав невідступно стежити уже за дві години до їхнього відчинення, тож, лежачи у темряві своєї кімнати, він міг, невидимий із вітальні, бачити усю сім’ю, зібрану за освітленим столом, чути їхні розмови, і все це за загальною згодою, не так, як раніше.

Щоправда, це були зовсім не такі жваві розмови, як колись, про які з тугою згадував Ґреґор, втомлено падаючи на вологі простирадла тісних готельних кімнаток. Тепер у вітальні майже завжди було дуже тихо. Батько здебільшого засинав у своєму кріслі відразу ж після вечері; мати і сестра цитькали одна на одну; мати, нахилена вперед, до світла, шила тонку білизну для модної крамниці; сестра, яка пішла працювати продавчинею, вечорами вчилася стенографії і французької, щоб спробувати у майбутньому знайти кращу роботу. Іноді батько прокидався і, вдаючи, що не дрімав, казав матері: «Як довго ти сьогодні знову шиєш!» – і знову засинав, а мати і сестра втомлено посміхалися одна одній.

З упертою наполегливістю батько відмовлявся навіть удома знімати свій службовий сурдут, і поки його шляфрок без ужитку висів у шафі, батько, повністю вбраний, дрімав на своєму місці, ніби постійно готовий до послуг, і лише чекав наказу начальника. Через це сурдут, який дістався йому і так не новим, втратив чистоту, попри всі відчайдушні турботи матері і сестри, і Ґреґор часто цілими вечорами вдивлявся у цю вкриту плямами уніформу, яка відсвічувала старанно напуцованими золотистими ґудзиками, і в якій старий чоловік спокійно спав попри вкрай незручну позу.

Щойно годинник вибивав десяту, мати намагалася тихенько розбудити батька і переконати його перебратися в ліжко, бо у кріслі він не міг спати повноцінним сном, а це було йому необхідно, адже щоранку о шостій він виходив на службу. Але з притаманною йому впертістю, яка посилилася відтоді, як батько пішов на службу, він наполягав на тому, аби залишатися довше біля столу, і хоча постійно засинав, його все важче було переконати перейти з крісла до ліжка. Як не вмовляли його мати і сестра, він міг хвилин п’ятнадцять, заплющивши очі, повільно хитати головою на знак заперечення і не підводитися. Мати тягнула його за рукав, шепотіла на вухо ласкаві слова, сестра полишала свої завдання, щоб допомогти матері, але батько не здавався. Він ще глибше вгрузав у своє крісло. Аж коли обидві жінки, мати і сестра, хапали його попід руки, він розплющував очі і казав: «Ось таке моє життя. Такий у мене спокій на старості літ». І, спираючись на обох жінок, він підводився, важко, ніби це йому доводилося нести непосильну ношу, давав жінкам довести себе до дверей, там кивав головою, щоб вони йшли геть, і продовжував подальший шлях уже самостійно, поки мати і сестра поспіхом кидали свої заняття, мати – шиття, а сестра – перо, щоб побігти за батьком і допомогти йому лягти спати. Хто у цій запрацьованій і перевтомленій родині мав би час, щоб подбати про Ґреґора і дати йому щось більше, ніж найнеобхідніше? Витрати на домашнє господарство постійно скорочувалися; служницю довелося звільнити, щоранку і щовечора приходила велетенська кістлява жінка з білою шапкою волосся довкола голови, щоб виконувати найважчу роботу; усе інше робила мати попри те, що і так багато працювала як швачка. Довелося навіть продати прикраси, які мати і сестра раніше з великою радістю вбирали на свята та інші оказії; про це Ґреґор довідався одного вечора, коли обговорювали, скільки вдалося виручити за коштовності. Всі домашні постійно нарікали, що не можуть виїхати з цього помешкання, яке стало занадто дорогим як на їхні теперішні статки, бо не уявляли, яким чином можна переселити Ґреґора. Але Ґреґор усвідомлював, що переїздові заважала не стільки турбота про нього, бо його у крайньому разі можна було перевезти у дерев’яному ящику з вентиляційними отворами; насправді домашніх від переїзду стримувала повна безнадійність ситуації і думка про те, що з ними трапилося нещастя, якого ніколи не траплялося ні з ким із родичів чи знайомих. Сім’я виконувала все, чого світ вимагає від бідних людей: батько носив сніданки дрібним банківським працівникам, мати сліпла над білизною чужих людей, сестра ходила туди-сюди за прилавком за наказами покупців, але на більше їх не вистачало. І рана на спині Ґреґора починала боліти ще більше, коли мати і сестра, відвівши батька у ліжко, поверталися, покидали роботу, сідали поряд, притулялися щокою до щоки, мати, показуючи рукою на кімнату Ґреґора, промовляла: