Франц Кафка - Процес (збірник)

– І що, далі не полізеш? – запитала вона, коли Ґреґор повернувся назад, і поставила стілець на місце.

Тепер Ґреґор майже нічого не їв. Лише коли він випадково проходив повз приготовану для нього страву, то задля забави брав до рота шматочок, годинам тримав у роті, а потім здебільшого випльовував. Спершу він думав, що це плачевний стан його кімнати не давав йому їсти, але якраз зі змінами у кімнаті він доволі швидко змирився. Поступово у домашніх виробилася звичка ставити у цю кімнату речі, які вони не знали, куди подіти, а таких речей було немало, бо одну з кімнат помешкання здали трьом чоловікам. Ці поважні чоловіки – усі троє були бородаті, як одного разу зауважив Ґреґор крізь щілину в дверях, – ретельно стежили за порядком не лише у своїй кімнаті, але і в усій квартирі, раз вони вже тут оселилися, а особливо на кухні. Вони не терпіли непотрібного, а тим більше брудного мотлоху. А крім того привезли з собою чимало власних меблів. Через це багато речей стали зайвими, продати їх не вдалося би, а викинути також було шкода. Усі вони громадилися у кімнаті Ґреґора. А також ящик для попелу і смітник із кухні. Служниця, яка постійно кудись квапилася, просто викидала все непотрібне до кімнати Ґреґора; на щастя, сам він бачив здебільшого лише предмет, який викидали і руку, що шпурляла його. Мабуть, служниця мала намір колись, якщо буде час і нагода, знову взяти звідси ці речі, або ж викинути їх усі одним махом, але насправді вони залишалися лежати там, куди їх закидали з першого разу, якщо їх не пересував Ґреґор, який повзав по всіх цих речах і совгав їх із місця на місце, спершу тому, що іншого простору для пересування у нього не було, а потім із усе зростаючим задоволенням, хоча після таких вправ він зазвичай був смертельно втомлений і сумний, і потім годинами знову лежав нерухомо.

Оскільки панове з винайнятої кімнати іноді вечеряли вдома, то час від часу двері вітальні вечорами залишалися замкненими, але Ґреґор із легкістю мирився із цим, іноді він не використовував навіть ті вечори, коли двері були відчинені, а просто лежав собі у найтемнішому кутку кімнати, хоча його домашні і не знали про це. Але одного разу панове вечеряли вдома, а служниця не зачинила двері до вітальні – вони залишилися відчиненими і тоді, коли увімкнули світло та сіли за стіл. Панове розмістилися на кріслах, на яких раніше сиділи батько, мати і Ґреґор, накрилися серветками, взяли у руки ножі і виделки. У дверях з’явилася мати з мискою м’яса у руках, за нею – сестра, яка несла картоплю. Їжа парувала. Панове схилилися над поставленими перед ними полумисками, ніби збиралися перевірити їжу, і справді один із них, той, що сидів посередині і виглядав на найбільш авторитетного, розрізав шматок м’яса на загальній тарілці, мабуть, аби перевірити, чи достатньо воно м’яке і чи не слід його відіслати назад, на кухню. Він залишився задоволеним, а мати і сестра, які в напруженні спостерігали за цією сценою, з полегшенням зітхнули і засміялися.

Сама родина їла на кухні. Але попри це батько, перш ніж піти до кухні, зайшов до вітальні і обійшов стіл, схилившись у поклоні з фуражкою в руці. Квартиранти підвелися і пробурмотіли щось собі у бороди. А потім, опинившись на самоті, вони вечеряли у цілковитому мовчанні. Ґреґорові здалося дивним, що зі всіх різноманітних звуків, які супроводжували трапезу, постійно виділявся звук зубів, які пережовували їжу, так ніби цим Ґреґору намагалися показати, що, аби їсти, потрібні зуби і що навіть найкращих щелеп для цього замало. «У мене є апетит, – стурбовано казав собі Ґреґор. – Але зовсім не на це. Ці люди їдять так багато, а я помираю!»

Саме цього вечора, – Ґреґор не чув такого раніше, – з кухні долинули звуки скрипки. Квартиранти уже повечеряли, середній витягнув газету, роздав двом іншим по сторінці, всі вони відкинулися назад у кріслах і закурили. Коли зазвучала скрипка, вони зацікавилися, підвелися і пішли навшпиньках до дверей передпокою, де зупинилися, штовхаючи один одного. Мабуть, із кухні їх почули, бо батько вигукнув:

– Можливо, панам не подобається гра? Ми можемо все припинити.

– Навпаки, – сказав середній пан, – ми хотіли запросити панну зайти до кімнати і грати тут, адже тут набагато затишніше і зручніше.

– Прошу! – крикнув батько, так, ніби це він був скрипалем.

Квартиранти повернулися назад до вітальні й чекали. Незабаром до них зайшов батько із пюпітром, мати з нотами і сестра зі скрипкою. Сестра спокійно підготувала все для гри; батьки ж, які ніколи раніше не брали пожильців, а тому зверталися до квартирантів надмірно ввічливо, не наважувалися сісти на власні крісла; батько сперся об двері, запихнувши праву руку поміж двома застебнутими ґудзиками на мундирі; один із квартирантів запропонував матері сісти на крісло, і тепер вона опинилася далеко від усіх, у кутку, бо не наважилася пересунути крісло.