Франц Кафка - Процес (збірник)

– Мамо, мамо, – тихо проговорив Ґреґор і подивився на неї знизу вгору.

У цей момент він геть забув про управителя, але побачивши, як тече кава, не зміг стриматися і кілька разів клацнув щелепами. Від цього мати знову закричала, відскочила від столу і кинулася на груди батькові, який уже біг їй назустріч. Але у Ґреґора в той момент не було часу на батьків; управитель уже дістався сходів; поклавши підборіддя на перила, він востаннє озирнувся. Ґреґор відштовхнувся, щоб із розгону наздогнати його якомога швидше; управитель, здається, щось відчув, бо перескочив одразу через декілька сходинок і зник, крикнувши лише: «Фу!», але крик цей прозвучав уже звідкись із глибини сходового майданчика. На жаль, ця втеча управителя зовсім збила з пантелику батька, який досі поводився ще більш-менш врівноважено, і замість того, аби наздоганяти управителя, або принаймні не заважати Ґреґорові у переслідуванні, він схопив правою рукою залишений на кріслі разом із капелюхом і плащем ціпок управителя, в ліву руку взяв зі столу газету і, тупаючи ногами, почав газетою і ціпком заганяти Ґреґора назад у його кімнату. Не допомагали жодні прохання Ґреґора, ніхто не розумів його слів, і як би покірно він не схиляв голову, батько лише сильніше тупотів ногами. Мати, незважаючи на прохолодну погоду, відкрила навстіж вікно, вихилилася назовні і сховала обличчя в долонях. Між вулицею і сходовим майданчиком був сильний перетяг, штори на вікнах тріпотіли, шурхотіли газети на столі, окремі листки опускалися на підлогу. Батько невблаганно наступав і сичав, ніби дикий звір. Але Ґреґор ще не навчився повзати задом, тож рухався украй повільно. Якби він повернувся, то вже давно опинився би у своїй кімнаті, але він боявся ще більше рознервувати батька повільністю свого обертання, а крім того батько щомиті міг завдати йому рукою або палицею смертельний удар у спину або по голові. Та врешті-решт у нього не залишилося іншого вибору, бо він із жахом зауважив, що задом не здатен навіть рухатися в обраному напрямку, тож, злякано позираючи убік, на батька, він таки спробував повернутися. Мабуть, батько врешті решт зауважив його похвальні наміри, бо не заважав, а навпаки, скеровував його здалеку кінчиком палиці. Якби він при цьому ще не сичав так нестерпно! Ґреґор зовсім втратив голову. Він уже майже розвернувся, але збитий з пантелику цим сичанням, помилився і знову повернуся не в той бік. А коли він нарешті щасливо дістався дверей, то виявилося, що його тіло занадто широке і не пролізе всередину. Батькові у його теперішньому стані, ясна річ, не спало на думку відчинити другу половинку дверей, щоб Ґреґор міг спокійно потрапити всередину. Він був зосереджений лише на тому, щоб якомога швидше зачинити Ґреґора у його кімнаті. Він ні за що не погодився би зачекати, аж поки Ґреґор здійснить всі складні приготування, необхідні для того, щоб випростатися і таким чином потрапити крізь двері. Так, ніби ніякої перешкоди на шляху не існувало, він із гучним шипінням гнав Ґреґора вперед; ззаду вже чувся не просто голос одного лише батька; ситуація ставала серйозною, і Ґреґор, незважаючи ні на що, кинувся у двері. Його тіло піднялося і навскоси застрягло у проході, з одного боку він поранився до крові, на білій поверхні дверей залишилися потворні плями, незабаром він застряг остаточно і вже не міг самостійно зрушитися з місця, ніжки з одного боку безвладно тремтіли в повітрі, з іншого боку – боляче втиснулися у підлогу. І у цей момент батько дав йому іззаду рятівного тепер сильного стусана, і Ґреґор влетів, стікаючи кров’ю, до кімнати. Двері зачинили ціпком, і нарешті запанувала тиша.

Аж коли звечоріло, Ґреґор прокинувся зі свого важкого, схожого на непритомність, сну. Мабуть, він прокинувся би і без стороннього втручання трохи згодом, бо відчував, що відпочив і відіспався, але зараз йому здавалося, що його розбудили чиїсь ледь чутні кроки і те, що хтось обережно підкрався і зачинив двері до передпокою. Відблиски електричних лампочок трамваю мерехтіли на стелі і на горішніх полицях меблів, але внизу, де лежав Ґреґор, було темно. Він поволі просунувся до дверей, аби довідатися, що там відбувається, ще не дуже впевнено намацуючи простір перед собою щупальцями на кінцівках, які тепер належно оцінив. Уся його ліва сторона перетворилася на суцільну подовгасту рану, яка нестерпно боліла, і йому доводилося накульгувати, попри два ряди ніг. Під час ранкових перипетій була серйозно пошкоджена ніжка, – дивно, що тільки одна, – і тепер вона безсило звисала. Вже аж біля дверей він збагнув, що саме тягнуло його туди – це був запах їжі. Під дверима стояла миска з підсолодженим молоком, у якому розмочили шматочки білого хліба. Він мало не засміявся від радості, бо зголоднів ще більше, ніж вранці, і занурив голову в молоко аж по очі. Але незабаром розчаровано витягнув її назад, і не лише через те, що йому було складно їсти з пораненою лівою стороною тіла – тепер він міг ковтати лише за умови, що весь його тулуб працював, а сам він сопів – окрім всього іншого молоко йому тепер не смакувало, хоча раніше це була його улюблена страва, мабуть, тому сестра і приготувала йому напій, він із відразою відвернувся від миски і поповз назад, на середину кімнати. У вітальні, як побачив крізь шпарину Ґреґор, запалили гасову лампу, але якщо зазвичай о такій порі батько урочисто читав уголос матері, а іноді й сестрі, пообідню газету, то тепер там панувала тиша. Хоча, можливо, це читання, про яке йому сестра лише розповідала або писала в листах, взагалі останнім часом відбувалося рідко. Поза межами вітальні теж було дуже тихо, хоча помешкання точно не було порожнім. «Як усе ж таки тихо живе моя родина», – сказав собі Ґреґор і відчув, застиглим поглядом вдивляючись у темряву, гордість за те, що зміг забезпечити своїм батькам і сестрі таке гарне життя у зручному помешканні. Але що буде тепер, якщо цьому спокоєві, цьому добробуту, цій задоволеності життям раптом настане такий страшний кінець? Щоб не заглиблюватися у сумні думки, Ґреґор вирішив трохи порухатися і почав повзати туди-сюди по кімнаті.