Франц Кафка - Процес (збірник)

– Ви зрозуміли хоча б слово з того, що він сказав? – запитав управитель батьків Ґреґора. – Здається, він просто знущається з нас.

– Боронь Боже! – зі сльозами вигукнула мати. – Мабуть, він серйозно хворий, а ми мордуємо його. Ґрето! Ґрето! – покликала вона.

– Що, мамо? – крикнула сестра з іншого боку.

Вони розмовляли між собою через кімнату Ґреґора.

– Біжи негайно за лікарем. Ґреґор захворів. Поквапся. Ти чула, як він говорить?

– Це був голос якогось звіра, – сказав управитель, голос якого звучав дуже тихо порівняно з криками матері.

– Анно! Анно! – крикнув батько через коридор до кухні і заплескав у долоні. – Негайно поклич слюсаря!

І дві дівчини зашелестіли спідницями, поспішаючи через коридор – і як тільки сестрі вдалося так швидко зібратися, – а потім різко відчинили вхідні двері. Не чути було, щоб двері зачинилися, мабуть, вони залишили їх відчиненими, як це роблять у помешканнях, де трапилося велике горе.

А Ґреґор відчув себе значно спокійніше. Отже, його мову більше не розуміють, але для нього самого його слова прозвучали значно чіткіше, ніж раніше, мабуть, вухо вже звикало до нового звучання. Але принаймні всі збагнули, що з ним справді щось трапилося, і кинулися по допомогу. Переконливість і твердість, з якими були зроблені перші накази, додали йому впевненості. Він знову відчув себе причетним до кола людей і сподівався, що лікар і слюсар, яких він не надто відділяв одне від одного, сотворять чудо. Щоб підготуватися до майбутніх переговорів, він прокашлявся, намагаючись зробити це якомога тихіше і приглушеніше, бо, можливо, цей звук уже теж відрізнявся від звичайного людського покашлювання, а сам він більше не довіряв собі настільки, щоб взятися судити про це. А тим часом у сусідній кімнаті стало зовсім тихо. Мабуть, батьки із управителем сиділи за столом і радилися, або стояли під дверима і прислухалися.

Ґреґор поволі просунувся разом зі стільцем до дверей, там облишив стілець і кинувся на двері, намагаючись триматися прямо, на його ніжках було трохи липкої рідини, і це допомогло втриматися, потім він хвилю відпочив. А тоді почав ротом повертати ключ. На жаль, у нього, здається, не було зубів, – тож він не мав чим вхопити ключа, – але щелепи були дуже міцні, і з їхньою допомогою він справді зможе повернути ключ, незважаючи на те, що таким чином неминуче пошкодить собі щось, бо якась брунатна рідина уже текла з його рота і скрапувала на підлогу.

– Чуєте, – озвався у сусідній кімнаті управитель. – Він повертає ключа.

Це дуже підбадьорило Ґреґора, але краще було б, якби всі водночас вигукнули йому:

– Сильніше, Ґреґоре! Давай! Тисни сильніше! Відімкни цей замок!

І він, усвідомлюючи, що всі напружено стежать за його спробами, з усіх своїх сил, не роздумуючи, накинувся на ключ. Він продовжував обертати ключ у замку, тримаючись за ключ самим лише ротом, повисав на ключі, тягнучи його додолу усією своєю вагою, або лягав на ключ, залежно від необхідності. Звук замка, який врешті відчинився, остаточно пробудив Ґреґора. Він видихнув і сказав сам собі: «Отже, я обійшовся без слюсаря», – і поклав голову на клямку, аби відчинити двері.

Оскільки йому довелося відчиняти двері таким дивним чином, то його самого все ще не було видно, коли двері уже відчинилися. Йому ж довелося повільно обійти двері, і до того ж дуже обережно, щоб не гепнутися на спину перед входом до кімнати. Він ще був зайнятий цією складною вправою і не мав часу зосередитися на чомусь іншому, коли почув голосний вигук управителя, що прозвучав, як свист вітру, – і тоді вже побачив, як той – він першим підійшов до дверей – приклав долоню до широко розкритого рота і поволі відступав назад, ніби його гнала геть якась невидима сила, що їй він не здатен був опиратися. Мати, яка попри присутність управителя була ще незачесана і її волосся стирчало в різні боки, розпущене звечора – спершу глянула на батька, склавши руки, а потім ступила два кроки до Ґреґора і впала додолу, оточена спідницями, що розкинулися довкола неї, а обличчя опустилося на груди і його майже не було видно. Батько із войовничим виразом обличчя стиснув руки в кулаки, ніби збирався запхнути Ґреґора назад у його кімнату, потім невпевнено озирнувся, обвів поглядом вітальню, прикрив очі долонями і заплакав, від чого затремтіли його могутні груди.

Ґреґор не заходив до вітальні, а лише сперся на одвірок, тож видно було тільки половину його тіла, а його схилена набік голова зазирала у кімнату. Тим часом надворі стало світліше, на протилежному боці вулиці чітко вирізнявся силует будівлі, розташованої навпроти – безкінечної сіро-чорної лікарні, її вікна порізали фасад на рівні частини; і далі падав дощ, великі краплини поодинці опускалися на землю і кожну з них можна було розгледіти. Рештки сніданку все ще стояли на столі, посуду було багато, бо батько ввавжав сніданок головною трапезою дня і годинами просиджував за столом, читаючи газети. На протилежній стіні висіло фото Ґреґора з часів його служби в армії, на якому він був зображений у формі лейтенанта, тримав руку на ефесі шпаги, безтурботно посміхався, ніби вимагаючи поваги до своєї військової постави і уніформи. Крізь прочинені двері до вітальні і широко відчинені вхідні двері можна було побачити сходовий майданчик і початок сходів, які вели донизу.