Ольга Кобилянська - Людина (збірник)

Голос його звучав м’яко. Вона споглянула на нього і перелякалась. Його лице було бліде геть аж до густого волосся, начеб уся кров із нього зникла. Голубі, звичайно безвиразні очі палали гарячим огнем. Її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стреміла і перед чим тепер сама задрижала, – пристрасть. Хотіла поступитися дальше, однак якесь незрозуміле чувство, немов струя електрична, перейшло від нього на неї, і вона задержалась.

– Олено!

– Що ж?

– Я не знаю. Я…

– І я не знаю… – вона усміхнулась на силу.

– Оленочко!.. – повторив він.

– Бажаєте чого-небудь?..

– Так. Се бачте… ви…

Він її боявся. Її ж взяла колишня дика нетерпеливість, і вона задрижала на цілім тілі.

«Ідіот!» – вирвалося на її устах, однак вона змовчала.

– Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні…

Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад. Її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.

– Тихо! – кликнув він у сильнім зворушенні. – Я вас люблю, Олено; не завдавайте мені болю!..

Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.

– Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! – сказав він пристрасно.

Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко отвореними очима, з дрижачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрижали під нею, і вона не змогла уст отворити.

– Олено, дорога, відповіджте мені!

Вона мовчала.

– Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.

Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице і застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.

– Ви не любите мене? – прошептав, глибоко зворушений. – Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?

Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих.

– Коли так, то простіть!

– Я хочу, Фельс! О Боже, я хочу, хочу… – вирвалося з її уст.

А він, почувши се, вже і пірвав її в свої обійми, покривав смертельно бліде її лице гарячими поцілуями, шептав пристрасні, любовні слова, сміявся…

Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам’я…

Вже було пізно по півночі. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь отворене вікно долітав з саду спів солов’я. А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночі! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і усе, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні… Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хіба часом гіркий нервовий плач…

– Не плач, Іринко!

– Я не плачу…

– Плачеш…

– Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурію!

– Мені серце пукає [47] Пукати – розриватися. , я не можу…

І знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.

– Іринко!

– Завернись, Олено!..

– Пощо? Се не мало б цілі…

– О Боже, Боже, Боже!

– І що ж на тім, Іринко? – прошепотіла скоро Олена. – І я, і ти, усі дістанемо пристановище…

Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, і усіла прямо в ліжку. Горіла, немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.

– Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.

– В тім нема для мене нічого потішаючого…

– Що ж хочеш? Я сповнила своє «завдання». Чи ж ні?

– Дійсно!

– Чи ж маю тепер плакати?

Ірина не відповідала.

– Се було б тепер злишнє. Не муч мене більше, Іринко! – додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не утихала. – Не буди в мені колишньої людини! Могло б ще усе розпастись, а се ж була б велика дурниця!

– Успокійся, дурна! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то «людина»? Ха-ха-ха!

Тихо стало між сестрами. Іринка і не ворушилась більше. Олена лежала, немов у полум’ї, і думала неустанно про нього. Неустанно, однак нічого ясного, нічого, що б купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала. Їй здавалось, неначеб величезні, шумлячі морські хвилі чим раз, то ближче і ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж них шумом долітав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала і чудні дрожі пробігли по її тілі… Її очі полинули понад хвилі, освічені червоно-золотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотіла крикнути, обізватись, однак море… воно стало нараз спокійне і гладке, а по його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з сяючим чолом; прямо підійшов до неї і… усміхнувся…