Ольга Кобилянська - Людина (збірник)

Олена дивилась довго байдужно за нею. Далі вернулася звільна у хату… Трохи згодом пішла ціла родина до церкви…

Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі учителі з синами, надлісничий, священик з родиною і молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням «свяченого». Старі бажали собі притім обопільно усього добра, здоров’я, потіхи з дітей та унуків. Згадували сумно давні добрі часи і запечатували довгі бажання голосними поцілуями. Опісля складали бажання старі молодим, а коли вже молоді собі складала бажання, тоді виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумілим поглядом і оставили «любу молодіж» саму.

Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею дотепами. Очі Фельса так і впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очима. Коси спустила вона нині на плечі і здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замітно: ледве що відступала від нього. Для кожного з його дотепів мала привітну усмішку і визиваючий погляд; а присутні знали з певністю, що з них вийде пара, і то пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він – о, він знав, що не належав до перших-ліпших. Пані надліснича не потребувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий…

– Знаєте, панно Олено, – оповідав їй між іншим із щасливим усміхом, – що я придбав собі уже до вісімсот з. p.?

– Думаєте, що мені не звісно, що ви знаменитий господар?

– З того куплю собі урядження до мого помешкання.

– Воно буде, без сумніву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.

– О панно Олено!

Він глядів на неї сяючими очима і відгорнув з чола своє гарне густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напівсвавільно, напівнасмішливо – сама теж несупокійна…

Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слідила за сестрою. Її тайну викрила вона давно, і її се боліло несказанно. Зразу старалась вона цілий план тайком розбити; пізніше говорила прямо з Оленою. Та, однак, просила її коротко і дуже рішуче, щоб їй не перешкоджала.

– Я не маю вже нічого до страчення, – говорила нервовим голосом, – а вам усім треба пристановища…

– Я не можу прийняти твоєї жертви, – відповіла Ірина у глухій розпуці і плакала.

– Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичів… – потішала її Олена, причім виминала її погляд. В дійсності була Ірина головною причиною цілої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, ніжну женщину, котра ще й хоровита, була б і пропала без неї.

Тривожно слідила з того часу Ірина ті, як Олена казала, «лови». А нині… нині була Олена наче пориваюча. І нині мусило усе рішитись.

Ірина усіла до фортеп’яна і заграла механічно якийсь там танець. Він приступив ближче і, спершись на фортеп’ян, дивився на неї.

– Ви прецінь дуже подібні до панни Олени! – обізвався нараз.

– Гадаєте? – замітила вона привітно.

– Так. О, панна Олена – пречудна особа!.. Чий се фортеп’ян? – спитав трохи згодом.

– Олени…

По його лиці промайнула немов блискавка, і він знов звернувся до Олени.

Нетерпеливо дожидала молода жінка від’їзду гостей, особливо ж Фельса. «Коли б лише не освідчився», – думала неустанно. Крім того, була нервова і сього вечора дуже утомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоцці «Wie Gertrud ihre Kinder lehrt» [45] «Як Гертруда вчить своїх дітей» (нім.). і що хоче ще лише J. J. Rousseau «Emile» [46] Ж.-Ж. Руссо. «Еміль» (франц.). переглянути. Його мати, худа, костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Удовиця була гарна, – він самий ще молодий. Однак удовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя у дім… Се знала вона ще від своєї небіжки бабуні…

Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна і заглянула в нього.

– Яка знов нині чудова ніч, – завважила стиха напів до себе, напів до нього.

– Гм?.. Що?..

– Настала знов чудова ніч, – повторила знов півголосом.

– Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?

– Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?

– Не знаю. В тій хвилі відчуваю що іншого.