Ольга Кобилянська - Людина (збірник)

При слідуючій стрічі вітала вона його зате привітно і питала журливо, чи він не гнівається на неї; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така фатальна, а властиво – дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…

Настав Великдень.

Олена перша була на ногах. Заглянувши усюди по господарству, де було треба, повисилала парубків та дівчат до церкви, а сама пішла на город. Сонце давно вийшло з-за лісу, а раннє зарево поблідло. Був се правдивий весняний поранок, із своїм здоровим свіжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надією. Поодинокі звуки дзвона старої церкви долітали до неї, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокійній, тихій природі…

Великдень! При тім слові затремтіло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фізичному болю.

Вона не могла бути весела. І чим їй тішитись? Тепер жила хіба на те, щоби не вмерти. Навіть відживаюча природа не розігнала її байдужності. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла затомлені руки, неначе в глухій розпуці, до чола, згадала минувшість, подумала про будучність і під ваготою думок немов угиналась…

Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сільського двірника [39] Двірник – староста. і, як іноді жартом її прозивали, «стара штафета».

– Христос воскрес! – кликнула.

– Воістину! – відповіла Олена.

Стара затрималася.

– Не йдете до церкви, паннунцю?

– Піду трохи згодом.

– Ідіть, ідіть! От була я вчора у пані фештерки [40] Фештерка – лісничиха. , там була й пані професорка [41] Професорка – учителька. , та й завдала мені вам сказати, щоб ви прийшли нині до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на півмилі чути той запах! Але ж бо там знов і гостей!

– Хто ж прибув?

– Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її мати; донька фештерового брата жінки; молодий пан фештер з гарними кіньми та сивим капелюхом, що то минувшої неділі був у вас. Все забуваю, яке його ім’я. Моя голова стара. Якесь дуже панство з міста, що то її пан від людей податки збирає та й докупи кладе; якийсь цісарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер іду. Хотіла лише те сказати. Хочу також піти до церкви, мушу, однак, уперед сі писаночки занести моїм унучатам. Нате й вам одну; ся жовта красна, мені дорого коштувала. Отже, ідіть, паннунцю, до церкви та помоліться св. Миколаєві, щоби дав, аби ви уже від сьогодні за рік свячене на своїм їли, з чоловіком та дітьми. Не годиться дівувати увік [42] Увік – вічно. . Бог та святі най дадуть мому Іванові небо… Він був добрий чоловік і ґазда. А любив мене, любив! Боженьку! Вже як, було, мене часто б’є. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, зачерез те, що без його дозволу на танець забігала…

– Заслужили-сьте, коли так…

– І чому ні? Якби був мною не журився, то і не бив би. Недурно й кажуть: «Жінка небита, а коса неклепана – одно й те саме!» Одного разу то полежала я три неділі. А з мого волосся осталася майже половина в його руці, але-бо я й волосся мала!..

– Ідіть, Катре, ідіть; ви знов пересаджуєте!

– Так? Пересаджую? Дай, Боже, стільки щастя моїм дітям та й унукам, скільки брехні я наговорила! З місця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловікові можна таке робити, на те він і чоловік… Земля най му пером стане! Щодо мене, – додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, – то я вам бажаю за те, що читали листи від моєї доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов від пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навесні. Червона з білими латками… за вісімдесят п’ять з. р. [43] З. р. – золотий ринський. Такої ще наше село, мабуть, і не виділо. Ну, але зате вже вона й від барона… Тепер біжу далі.

Вона поступила пару кроків уперед, станула, однак, знов наче укопана.

– Ну, і була б забула вам сказати, що панич пана професора і пані професорки теж приїхали. Не той молодший, той старший, той, що дивиться зизом [44] Зизом – скоса. . Боже, прости мені гріхи мої (вона голосно по устах ударилась), се він, мабуть, від науки обірвав. Так, так, се певно, що так… Щоби було не здурів… Син нашого дяка оповідав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурів. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсіди дає мені молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, Боже, панування! Майтеся гаразд! – І попленталась вона скоренько, як на старі ноги.