Ольга Кобилянська - Ніоба

Пані Анна Янович, сімдесятсімлітня вдова по уніятськім пароху [1] Уніятський парахвіяльний священик, настоятель. , в цілій околиці загальношанованім, не пережила ще ані одної неділі правдиво святочно, відколи переїхала з села до свого сина в місто.

І нині, хоча й знов неділя, день вже для неї попсований, без настрою до моління. Нею заволоділо якесь чудне несупокійне почування. Вона не молилася, хоч уже йшло до полудневої пори, і вона зранку шептала молитви; досі все вона неначе боролася з усякими думками й спогадами. Чого їй тут не ставало й що відбирало в неї звичайну рівновагу, – то це був брак сільського супокою і малих, дрібних дзвонів сільської церковці, до котрих була звикла зверх п’ятдесят років. Хоч як на самоті й у злиднях проживала вона там свої дні зі своїм молодшим сином-п’яницею, без чоловіка, та без інших своїх дітей, а все ж таки, коли наставала неділя або свято, вона це там скорше знала й інакше себе почувала. Тоді й могла намолитися доволі, перед полуднем і по обіді, за всіх своїх померлих і живих дітей, котрих разом було в неї багато, стільки, як число святих апостолів, і котрих всіх любила однаково, пишалася й любовалася ними, а іноді бувала за них така сильна й відважна, що, здавалося, була б із самою долею ставала до боротьби, щоб їм тільки добра здобути. Лиш коли невидиме горе, а то невмолима смерть ставала за їх плечима, вона не могла нічого вдіяти й хилила покірно голову, пересвідчившись, що тут буде всяке її змагання безнадійне, і скінчиться тим, пред чим вона якраз потерпала.

Сьогодні була роздратована й без настрою, силкувалася спіймати з-помежи голосів дзвонів дзвін церкви, до якої належала вона, однак, дарма. Між дзвони, що вважала за «свої», тиснулися до її слуху й дзвони церкви православної, там знов протестантської, там знов католицького костела, і накликували на неї почуття, неначеб щось непрохане тиснулося в її душу й випивало супокій, котрого вона потребувала. Тимчасом як дзвони дратували її душу, згадала вона своїх дітей.

«Всі вони, – перетягнулося болісно тремтячи крізь її душу, – всі дванадцятеро…»

Вона мимоволі похилила голову низько на груди й почала молитися. Тихенько і з невиразним бажанням у серці, що то помирить щось важке, грізне, непримиренне, що вже від довгих літ тяжило на ній, а тепер в оцім домі її сина, що мав за жінку жидівку й сліпого сина, все пригноблювало її, – скільки не повторяла б вона собі, що в тім нещастю вже ніхто так не винний, як сама одна якась неприязна зловісна сила… «Всі дванадцятеро, – переплила гадка, як перше болісна, крізь її сумну душу, – всі дванадцятеро»; а звуки дзвонів неначе насували на неї слова «кара Господня… кара Господня».

Але вона знала вже давно, що це була ніяка «кара Господня», лиш гра долі, що на ній відбилася. Її чоловік, побожний, здатний і чесний, котрого парафіяни мало не пів сотки років на руках носили, – він і вона знали в життю лиш саму церкву, одну дорогу, одну ціль, знали «так» або «не так», і так проживали, доки господь дозволив. Але вже її діти, її прекрасні, талановиті діти, котрі становили колись її гордість і втіху, поряд у всі дванадцятеро – особливо старші, – вже вони…