Ольга Кобилянська - Ніоба

Добродійка Анна прижмурила очі, сперла втомлену голову на високе поруччя софи, неначе відтягалась від чогось немилого, і перестала думати… Годі було нині… Годі було й молитися, при звуках тої мішанини дзвонів, годі! Вона вже була в літах і без енергії, не посідала більше тої відпорної сили давніх літ, яка допомагала їй перебувати все гірке й болюче, життям наказуване. Тепер потребувала лиш супокою, того самого супокою, що її муж і всі ті діти, що розлучилися з нею, одно по другім, спочивши вічним супокоєм.

Покинула насилу свого молодшого сина, нещасного п’яницю Андрушу, переїхала до старшого, одруженого з жидівкою, Йосипа. І не задля себе і того кусника хліба, що виживлював її тут… ні, а задля нещасної, світла позбавленої його дитини, котрій бракувало постійної щирої жіночої опіки, бо мати (хоч і жилося всім в достатках) не мала ні терпливости, ні часу жертвуватися нещасному синові, як це його страшне каліцтво вимагало.

Насилу привіз син бабуню до двадцятилітнього внука, насилу, бо вже само пожиття Йосипове з жінкою спричинилося до того, що вона, від часу, як він заявив родичам, що візьме дівчину-жидівку за жінку, не могла полюбити, ба навіть і пошанувати ту свою невістку. Досі, себто за весь час, що перебувала тут коло двадцятилітнього внука, не мала ще жадної прикрої зустрічі з жидівкою, котрої неабияк боялася.

Але була цілком відокремлена, і лиш десь, колись стрічалася з невісткою. Тоді звичайно переходила та повз стареньку мати мужа в шовках, бурхливо, або як семиголова змія, в постаті ще гарної жінки, пробурмотівши пів-голосом «добрий день», або яке інше слово ввічливости, і гнала далі за своїми справами.

І хоча той її син був з жидівкою невимовно нещасливий, але тепер було годі стан речей змінити. Все ж таки вона була мати його дитини. Любила її на свій спосіб, як син і її любив, і хоч вона горе тої дитини відчувала не так глибоко, як батько, то все-таки саме те горе в’язало і держало їх всіх при купі. Це було тепер так, – але двадцять років тому річ малася інакше, і тоді Йосип сам хотів свого нещастя.

Він, Йосип, був у них з ряду другий син (найстарший помер) і був при війську один з найздатніших поручиків свого регіменту [2] Полк. – люблений і почитуваний товаришами й старшими, а в товаристві боготворений, мов найкраща молода дівчина.

В якій тяжкій годині завів знайомство з молодою прегарною жидівською дівчиною, не могли вони про це в себе дома, на селі, при тяжкій праці й клопотах з господарством та молодшими дітьми, дізнатися. Лише стільки дізналися, що відносини між ними пішли так далеко, що її, дівчини, родина, заможна й зарозуміла через свій маєток, погрожувала, що коли він з дівчиною не ожениться, то він за ту «офіцерську забавку» заплатить своїм становищем. Одначе через те, що Йосип дівчину дійсно щиро любив і зрадити й покинути не гадав, – на що не дозволяли йому ні його чесна вдача, ні сумління, то, не задумуючись в своїм молодім запалі довго, вийшов з війська й завів без шуму й гуку з дівчиною цивільний шлюб, постанивши тим, як сам казав, «попівсько-жидівській родинній драмі» кінець.

Про вихрещення жидівської доньки не хотіли ні родичі, ні сама молода знати, і так вийшло, що хоч-не-хоч дістала далеко й широко знана родина Яновичів жидівську невістку. За тодішніх часів був це випадок у попівських родинах нечуваний, і нещасні родичі молодого мужа мучилися від того вчинку сина мало не до розпуки. Одначе були проти молодої сили сина зовсім безсилі: Йосип був на вдачу упертий, прудкий, до того повнолітній і родичами своєї «Рут» підбурюваний, – отже, всі прохання родичів, які благали його залишити своє нещасне рішення, зоставалися без послуху й наслідків.

Тяжка й незабутня була це хвилина, коли до них наспіла вістка, що їх син уже одружився й незабаром перейде на якусь цивільну службу далеко від рідні й своєї батьківщини. Їх другий син, котрому заповідалася найкраща військова кар’єра, – він сам свою долю покалічив. Нещасний батько, після прочитання звістки, в першій хвилині став (хоч і як був уже приготований на такий несподіваний крок) мов громом підбитий, а після того, не промовивши ані словечка до нікого і приступивши до стіни, ударив так сильно головою об неї, що жінка була певна, що це настала його остання година. Декотрі з дітей, що саме тоді були присутні в хаті, розплакалися вголос, а одна з молодших доньок, на ім’я Зоня, закричала так страшенно, неначе хто в неї стрельнув з пистоля. Потім батько пішов до своєї кімнати, і, замкнувшися там надовго, побивався там за ним, мов за вмерлим. І лише вона, не маючи супокою, що з ним діється, упросилася до нього і вспокоювала й утихомирювала мужа, оскільки це їй було самій можливо. Тоді перший раз бачила, як її муж плакав, бо після того, хоч і які бурі зривалися над ними, не бачила цього ніколи. Здавалося, по смерті найстаршого сина й утраті Йосипа через жидівку, закам’янів він проти всіх інших нещастів…