Ольга Кобилянська - Ніоба

Тоді, окрім розпуки батька, спала на неї ще сила допитувань інших її дітей і їх молодий переполох над учинком брата, котрого були звикли вважати між собою за якогось бога. Проти дітей і жалю свого мужа мусіла вона встоювати тоді сама, хоч мало що й сама з гризоти та розпуки не відхорувала те нещасне одружіння сина.

Тоді то були вже тяжкі і в смутку потоплені дні, котрі перебувала й перегрупувала своїми силами. І ніхто й досі не знав, як обставала тоді проти горя, шукаючи по ночах в молитвах полекші. Так, наприклад, заходила через [3] Підряд, один за одним. чотирнадцять день щоночі до церкви; перележуючи тут же хрестом до білого дня, молячися та благаючи в Господа прощення за негідний вчинок сина перед святою церквою й родичами.

Внук і син християнського походження і таких самих родичів поєднався з жидівкою! І вже тоді побоювалась вона кари Господньої, молила відвернення кари, усунення наслідків прокльону зболілого батька, що, осліплений жалем, не міг настільки запанувати над собою, щоб не проклясти гірким словом молодшого сина. А він, той син, прийшов, мов олень, з піднятою гордо головою до них по весіллю, коли, замість хоч формального дозволу на подружжя, одержав від батька лише саме одно слово, схоже на проклін, а більш ні словечка.

– Найстаршого забрав нам Бог, – звернувся тоді її чоловік до неї, що стояла віддалік після привітання й заходилася плачем: зустріч бо із сином відбулася мов похорон, і ніколи вона її не забуде. – Найстаршого забрав нам Бог, – повторив батько, – а другого пожерла жидівка. Чи чуєш ти, жінко? – Жидівка! Донька першого лихваря. Внука священика, і сина священика! Іди собі, сину, іди собі з Богом! – звернувся він тим словом до сина, – я не годен на тебе тепер, як давно, глядіти: ти надто мою душу розшарпав!

А він, блідий, мов смерть, очевидно влучений в саму глибиню душі батьковими словами, відкрив уста до оборони, та не з супокоєм і з упокоренням, як це було б йому під ту хвилину пристояло, але непогамовано – зі зворушення – аж мало не з дикою бурхливістю.

– Я піду, – обізвався тремтливим, погаслим голосом, – я піду, але перше заким [4] Поки. піду, звертаю вам все ваше «релігійне» виховання й душевні засоби, якими ви випосажили мене на життя. Ваші душі переповнені фанатизмом, вузькими почуваннями й батьківським егоїзмом. Не про правду розходиться вам і не про людину в жінці, котра злучила все свое життя зо мною, – лиш про сліпу, стару тисячолітню ненависть, котра не мала місця в моїй душі проти тієї жінки. В тім напрямі я не можу з вами нічого спільного мати, і не потребую від вас більше ніяких наук.

Я вже дозрілий і приготований до дальшого життя, і буду з ним боротися, як і де покаже мені те моє сумління, честь, освіта й сила моєї вдачі. А щодо моїх поглядів на віру, то я атеїст і повторяю те саме, що повторяли й інші передо мною, вважаючи релігію за гарну ілюзію, придуману на те, щоб держати народ в руках, а більше нічого. За себе я буду перед Богом сам відповідати. А щастя мого життя я не буду через віросповідання нищити й матір своєї дитини, хоч би була й поганкою, покидати. Це було б найтяжчим проти справжньої моралі. А що ми в тім, очевидно, не погодимся, то воно буде й ліпше, коли я попрощаюся з вами таки зараз, бо того ж я й приїхав сюди. Вже й так крайня пора мені обняти нову посаду. Прощаюся з вами, родичі, і брати і сестри! Не вдавайтеся за мною в жалі й журбу, бо я, хоч би і як розчарувався в своїх життьових надіях, не годен вже ні в чім назад завернутися. А нарікання на свою долю ви від мене також не почуєте, бо в мене своя честь і гордість, і вони поможуть мені всі трати й розчарування в життю перенести не жаліючися, яких воно, певно й для мене, як і для всіх інших смертельних [5] Смертних, умирущих. , зберігає. Далі, дорогі, простіть мені, коли я вас заглибоко влучив у душу, але я не бачу ніякої справдешньої провини в моїх учинках, хіба що пішов проти старих традицій і поглядів. Але заспокойтеся! Я не перший з попівської родини, що завернув на інший шлях, – я не кажу «новий» шлях, – але підуть за мною й інші, вражаючи, може, ще гірше серця й душі своїх батьків і рідних, ніж я тепер. Мене лиш любов і честь, а головне моє сумління викинуло з традиційного сідла, а більш нічого; моє оправдання подаю вам лиш у двох словах: я молодий і любив щиро.

Дай, Боже, щоб вам молодші діти ліпше й більше відповідно до ваших ідеалів удавалися, як ваш другий син. Окрім мене маєте їх ще семеро.

A propos [6] Між іншим. – звернувся він до молодшого кільканадцятьлітнього хлопця, званого Андрушою, що стояв босоногий коло вікна і глядів змішано й перелякано на брата, – чому ти не в школі, Андрушко? Чи у вас тепер вакації?