Ольга Кобилянська - Ніоба

Все, що нам життя в своїм бігу дає, все воно не те, що нам дійсно потрібне, а, звичайно, щось інше. Тільки тоді, коли нашу житьову енергію вже зламано, і ми наново свою долю перебудувати не годні, – кидає воно нам квітки на груди, мов на розраду за наші гіркі розчарування. Слухайте, мамо!

Мати слухала.

– Одного разу зібралося, – оповідав далі, – в їх домі численне товариство, і гості бавилися до того, що розгулялися.

Дівчина, про котру він згадував, не гуляла, відмовляючись, що гуляти не вміє, і вступила до сусідньої кімнати, де якраз непомічений знаходився він. Він підсунув їй крісло і дивився мовчки хвилину на неї. Вона мала щось симпатичного в своїх рисах для нього, щось тонкого і доброго, хоча, по правді, не можна було її гарною назвати. Лиш очі її він любив, хоч і вони завсігди проти нього зоріли, неначе з хорої душі, щó він їй не раз говорив, а вона його за те висміювала.

Нараз, без усяких інтродукцій, ставить йому таке питання:

Чи вам щось важить одвертість жінки?

Він здивувався на таке питання.

Ну, як же? Так, чи ні? – спитала, звертаючи свої милі оченята на його уста.

Ну, – відповів він, ухиляючися від прямої відповіди, – власне, мало що поклав би на те. Жінка не буває ніколи одвертою, хіба в дуже рідких і критичних моментах. Звичайно вона удає, бо акторство лежить в її натурі.

Може, правда й на вашому боці, – відповіла вона задумано, одвертаючи очі від нього, а відтак сказала: чи думаєте, Йосипе, що воно мусить так бути, що тільки мужчині вільно про свою любов заявляти жінці, тим часом коли їй це не личить?..

Ні, відповів він, я цього не думаю, тільки воно не в звичаю, щоб…

«Порядні», – впала вона йому іронично в слово.

Так, – говорив він далі, бодай в звичайному розумінню слова, «порядні» жінки це робили. І воно може, з деяких причин, і ліпше так. Великим, значним жінкам, це, щоправда, сказати б минається безкарно. Вони це нам, як історія іноді учить, доводили. Але такі жінки відповідали і відповідають взагалі самі за себе і за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справді, ліпше так, як тепер буває. Але, – перебив він враз сам себе, глянувши мимоволі на її ніжне серйозне лице, – чому ви так питаєте? Чи маєте замір якому мужчині свою любов виявити? (Тут усміхнувся, хтозна чому, вимушено).

І вона усміхнулася. Але відтак спитала, та цим разом уже цілком поважно:

Чи думаєте, Йосипе, що така річ має принизити честь дівчини?

Ні, – відповів він, – цього б я не сказав. – Честь – ні. Але в кожному разі – гордість її. Вона цим виступає проти звичаю, а в деякому розумінню й проти виховання; тому все-таки такий крок упокорює її. Але такий вчинок, на мою думку, позбавляє її чести. В моїх очах такого роду упокорення – то щось гарне й велике; розуміється, коли воно походить від шляхетної жінки, яку власне маємо на думці. Мені уявляється воно так, неначеб вона клала йому букет білих лілій до ніг.

Які він може підняти, або ні, – відповіла дівчина живо, швидко спускаючи погляд.

Цілком слушно. – Він гадає, що таке упокорення гідне пошанування; тільки правдива й велика любов може так покоритися. Поверховне чуття завсігди викликає опір і примхи. – Але скажіть мені, мила дівчино, – спитав її після того, – чи хочете ви такий крок учинити?..

Вона відвернула свій погляд від його, і почала щось неначе по столі очима шукати.

Я б це вчинила, бо любов зовсім не є щось страшне, як її часто уявляють. Але мужчина, бачите, – сказала, – що його я маю на думці, той мужчина мені забоязкий, щоб міг прийняти таке виявлення. Подумайте собі тільки: він має семиголову змію за жінку, котра його з природи чудово успособлену душу мучить і нищить і той боягуз не має ніколи настільки відваги, щоб покарати її хоч один раз.

Він пильно подивився на неї. Вона ж не могла тут його на думці мати!.. Одначе вона мала справді на думці його. При останніх своїх словах зблідла так сильно, неначеб з її лиця зникла остання краплина крови.

Що вчинили б на місці того чоловіка ви? – спитав він її, замість усякої відповіді.

Я?.. Я б їй за кожний раз після зневаги, що ображала б мою честь і гідність, відбила одну з її зміїних голів!

При тих словах дівчина махнула, спалахнувши очима, так сильно рукою, що коло нього мов холодом повіяло.

Так! – вона відітхнула глибоко, неначеб у тій хвилі відбила одну зі зміїних голів. І постоявши ще хвилину непорушно на місці, вони дивилися протягом тої хвилини розгорілими очима одно на одне.

Далі обізвалася вона ледве чутно.