Ольга Кобилянська - Ніоба

Він потребує живої, щирої опіки, безнастанного лагідного товариства, і для нього зробите це, мамо, коли приїдете, а не для мене. Забудьте тяжкий жаль, який справив я вам колись, згляньтеся на мою безталанну долю! Думаєте, мамо, – мовляв дальше, – що бачити свою одніську [15] Єдину. дитину сліпцем, бажається ще чого в життю? Іноді мені так тяжко на душі, що коли б не безталанний мій син, я б своє життя давно закінчив. Але на кого мені його лишити? На гурт самолюбних [16] Егоїстичних, себелюбних. жидів? Скоріше вже потягнув би і його з собою в могилу. Ви, мамо, з вашою доброю душею, що через [17] Протягом усього, за все. ціле своє життя зазнавала лиш терпіння, ви будете йому найліпшою товаришкою – і, знаючи це одно з моїх уст про вас, він вас дожидає. Змилосердіться, мамо, над моїм і його великим горем! О, господи! – вирвалося гірко з його грудей, коли вона все іде не обзивалася, – до чого дожив я в своїм життю, розпочавши його такими надіями на щастя! Краще волів би я спочивати в чорній землі замість мого старшого брата, ніж дивитися на нещастя своєї безвинної дитини!..

Так розпочав і благав матір, доки не виблагав, чого хотів.

На його останні гіркі слова мати усміхнулася. Але її усмішки син не зрозумів.

Він бачив, що вона лиш з болю усміхнулася, і що того, котрого так гірко згадав, – свого старшого покійного брата, – вона, хоч минуло стільки років, не забула.

Лиши його в супокою! – обізвалась врешті якось твердо, – лиши його в супокою! Господь потребує також чогось доброго, і я цим потішала себе довгі літа; дай йому спокій!

Він одійшов на самому початку праці й житьових мук, – почала вже знов вона йому оповідати. – Нехай буде йому земля пером! Я за ним так само побивалася, як опісля за тобою. Але в той час, коли ти міг бути врятований, і боровся проти розлуки з твоєю недолею, мовби проти смерти, він лежав сам, безпомічний, у великому чужому місті, мов та мурашка, і боровся з недугою, далеко від батька й матери.

Тиф пожер Івана, – закинув Йосип більш до себе.

– Тиф, – повторила мати. – Відтак, помовчавши хвилину, неначе відпочиваючи, як перше син, з болючого спомину по дорогім померлим, дала вже опісля внутрішньому бажанню волю виговоритись перед кимсь по довгім часі німого терпіння – і тягнула далі:

– Він був по третім правничім іспиті. Це либонь ти сам знаєш, бо тоді ти належав ще до нас. Вижидав лише по іспиті грошей на подорож додому, щоб тут дома, коло нас, відпочити якийсь час. Тож і ми всі вижидали нетерпеливо, радуючись уже вперед тією хвилиною, в котрій зможемо притиснути ту щиру й чесну дитину до серця. В тиждень перед його смертю приснився мені сон, якого ніколи не забуду, хоч би мені Господь дав ще раз стільки горя перенести! Так запам’ятала я собі той сон у всіх подробицях. Не смійся, сину, з мене старої, але слухай: мені вже тепер не до байок!

Снилося мені, отже, що я була десь у малім гостиннім покою нашого приходства, обтирала комоди й інші меблі з порохів, особливо ж старе бюрко до писання, яке батько казав внести зі свого покою для хлопця, щоб мав усе вигідно; так дуже любив і шанував він свого найстаршого сина. І коли ж я отак по кімнаті туди й сюди вештаюся, влітає нараз громадка чорних круків вікном всередину і, вважай мій сину, ділиться вона на чотири часті. Одна частина сідає на ліжку в головах, друга на ліжко в ноги, третя на пульті над столиком, а четверта кинулася, закрякавши, до дверей. При оцім видовищі я остовпіла, і моє серце з якогось болісного почуття защеміло так, що я, як стояла, опустилася навколішки й почала, молитись. Саме посередині молитви відчинилися двері й увійшов Іван. Весело й живо, з пачкою книг під рукою, як, мабуть, часто за часів студентських ходив, і приступивши, так прямо до мене, заговорив: «Мамо дорога, добра наша мамо! Завсігди молитеся ви за нас, маєте щось для нас у бога випрошувати! Моліться, матінко, моліться до Господа й подякуйте, що я вже позбувся своїх іспитів. Цим разом приходилось мені тяженько працювати. Але вже тепер я готов і свобідний і прибув до вас, бо довго приходилося мені ждати на те, щоб свобідно між вами відидхнути».

Він говорив живо й радісно, одначе, між його словами я вибухла сильним плачем і плачучи, аж збудилась. Слідуючого дня оповіла я сон батькові. Ти знаєш, батько не терпів ніколи, щоб у його домі піддержувано забобони, як і, взагалі всяку містику, лаючи й осуджуючи за те строго; одначе, вислухавши мій сон, замовк і споважнів. В кінці сказав: «Жінки все більше вгадують чуттям, ніж ми; вони як тії діти або звірята. Борони нас, Боже, перед нещастям! Але щоби це могло відноситися до Івана, я зовсім не думаю; покинь і ти таку неспокійну гадку. Хлопчисько здоровий й молодий, мудрий й загартований, і коли його бог стереже, то нічого лихого йому не трапиться!» Так потішав він мене, і з тим я пішла собі. Через чотири дні потім прийшов лист від одного з його приятелів з вісткою, що Іван лежить тяжко хорий на тиф… все інше ти й сам знаєш. Знаєш, як батько вибрався зараз сам у дорогу й поїхав. Як то все ще в тодішніх часах двигалося звільна вперед. Тоді залізниця не йшла ще, як тепер, впрост від нас до Відня. Треба було вперед ще три дні кіньми до Л. їхати, і тільки вже звідти залізницею. А коли врешті добився до місця, було все надаремне. Іван лежав уже в агонії, не пізнав його, і таки перенісся нещасний на тамтой світ. Перейшов від нас усіх, немов на дно моря потонув… Ані його мати, ані ви, всі інші дорогі діти, не могли йти за його домовиною й відпровадити до вічного спочину.