Ольга Кобилянська - Ніоба

Тепер сиділа все ще неповорушно й мовчала. Нараз обізвався син:

Мамо, – сказав, – я би хотів оці всі листи, що я їх упорядкував, з собою забрати, бо лишати їх тут нема рації: Андруша ледве чи буде їх коли читати; я взагалі сумніваюся, чи він ще читати й писати вміє, особливо ж писати. Хіба що може ще коли підписується. Йому бували, оскільки я собі ще давніші літа пригадую, книжка й перо завсігди дуже немилі. Чи він читає подеколи що-небудь?

Календаря… – відповіла мати несміливо.

Все ж таки? Ну, на таке воно в нього й показує!

В душі старенької матері задрижало болючо. Скільки разів бував понижений, вона все за нього терпіла.

Скажіть, будьте ласкаві, мамо, куди то він нині поїхав знов? Він, як бачу, фурман тілом і душею!

Це він і є. Коні в його єдина річ, до котрої він справді з усеї душі прив’язаний. До якої міри, скажу тобі такий приклад. Одного разу обіцяв йому батько купити доброго й дорогого коня, коли утримається цілий рік від усяких напитків, – і він утримався. Як неймовірно воно здається, мій сину, а він витримав обіцяний цілий час! Але за те, коли кінь стояв уже в стайні, допився він так страшенно, що його очі аж позапухали, і він три дні з стріхи в стайні не злазив. Там був його сховок для спання після таких пригод. Потім поділив собі час на три частини: пильна праця, кінь і корчма…

Мамо, як давно напивається властиво той чоловік?

Стара мати похитала сумно головою й відповідала ніби виправдуючись:

Ти думаєш, Йосипе, що Андрушка п’є справді так багато? Він потребує лише один келишок, і вже готовий; він цього ніколи не признає, але про це знають усі, тому то й бувала та буває в господарці через нього утрата й шкода. Одну частину проп’є він сам, а три витуманять та вкрадуть у нього добрі його товариші, або хто вже там має в намірі загарбати в нього те, що кому якраз треба… А розпився він властиво з того часу, коли був в одного лісничого за помічника. Батько через рік після твого від’їзду, коли пересвідчився, що його школою й книжкою нема що мучити, віддав його до одного знайомого лісничого, котрий якраз потребував молодого хлопця на практику; а він, пробувши там ледве рік, закохався в сестру лісничого, старшу якусь дівчину, і давай мучити її, щоб вийшла за нього.

Дівчина, розуміється, про таку річ і слухати не хотіла; раз – він був від неї молодший, а по-друге, за кого й було там виходити заміж?.. Тож замість усякої надії просто відмовила йому, наказуючи доволі суворо поводитися на службі, як слід, добиватися кусника хліба, а вже потім і женитися, з ким там йому захочеться; «а мені дайте спокій», – ніби відказала.

Він взяв собі ту її, – як сам оповідав, – погірдливу відмову так до серця, що почав ночами напиватися, щоб свій жаль забути…

А що там не обходилося без товариства, а перед тим усім гострішого догляду не було, то допився він уже там так сильно, що батько, не вижидаючи на його поправку у лісничого, поїхав сам по нього й забрав з собою додому. Наскільки це було ліпше, що він зостався опісля вдома, а не між чужими, я нині добре розсудити не можу. Знаю лиш тільки, що він тут не гамував себе більше, ніж там. До того вічне товаришування з простими сільськими парубками, до котрих його вже більше тягнуло, як до інтелігенції, а зрештою і в добре лихо затягнуло, – і поволі, поволі дійшло до того, що він став уникати ліпшого товариства цілком, а від батька, котрий з ним немилосердно суворо поводився, почав ховатися, мов від свого ворога. Звертав це все на суворість батька, котрий, щоправда, раз у раз ловив його на неправді й пиятиці, і так виходило, що хоч як бажали ми йому добра й іншого життя, він все-таки мав свої причини ходити до корчми, крадькома чи одверто, і напиватися. Пізніше почав гніватися, що батько надто багато втручається йому в господарство й не дає самому господарські справи провадити, – і знов була причина між приятелів ходити і всякі жалі запивати… На всякі умовляння й благання батькові й мої не марнувати в такий огидний спосіб найкращі літа й здоровля та майно, що йому віддано в руки, виправдувався тим, що в нього нема ні жінки, ні дитини, для котрих мав би маєтки збивати, та що він доволі вже літній, щоб знав, що становить для нього щастя, а що нещастя.

Він, мовляв, працює тяжко, утримує батька й матір, – бідний батько почав уже щораз більше занепадати на здоровлі, – працею своїх рук, причім показував з гордістю мозолі на своїх дійсно натруджених руках; не робив нікому якого-небудь закиду, – нехай же дадуть і йому вже раз спокій. Скільки йому до життя потрібно, мовляв, він собі завжди годен заробити, хоча б йому лише кінь і батіг зосталися. На тім кінчав своє виправдування.