Ольга Кобилянська - Ніоба

І тепер, як сиділа зі старшим сином, відпочиваючи після хатньої праці (слуги бо вже в них не держалося віддавна), поглядала несупокійно в вікно. На дворі заносилося на завирюху й сніговицю, і вона, вичікуючи Андрушу, терпіла мовчки. Завжди терпіла найглибше, коли мовчала. А присутність старшого сина неначе спиняла й заважала їй в тім терпінні. Вона була звикла все терпіти сама.

Коли ж розбурхані вітром сніжини билися жмутками до вікна, привиджувався їй перед очима п’яниця Андрушка, що ніби він десь бродить в снігу по полях. Боялася завсігди зими: вона була для нещасного п’яниці найгіршою порою в році. Він був слабкий на здоровля і, підпивши трохи, тратив свідомість, блукав годинами по полях, заким приволікався врешті напівзамерзлий до хати, що стояла далеко від села, окроме посеред приляглого до неї поля. Тому переживала зимою, коли він виходив або виїжджав на довше з дому, самі гіркі хвилини несупокою. Він міг десь упасти (уявляла собі), або забрести в снігу (хто його знає, куди він там ходив), міг де небудь у снігу лежати без пам’яти й морозистими ночами замерзнути.

Скільки то ночей перевела вона дожидаючи, ще за життя мужа, як він, все хоруючи, не знав, що навколо нього діялося, а Андрушка за господарськими справунками, до млина, або в ліс, або на закупно в місто виїжджав – і не вертав! Тоді минався вже з його від’їздом і весь її спокій! Ніхто не знав і не бачив усе так добре, що воно з ним буде, як вона. Ніхто не вгадував так добре наперед, як вона. Неначе їй хто все пророчив. Вона знала результати кожного його від’їзду з дому.

Вона одна й Господь Бог знали, які бували в неї ночі через от таке дожидання… Чи привезуть коні його цілого, чи пораненого, чи пошматованого, кров’ю облитого?.. Бо вже й таке з ним траплялось, що привозили його напівмертвого, без свідомости. І як то вона мусіла все перед хорим таїти, залагоджувати, щоб гризотою хорого ще більше не нищити. Всі докори та вговорювання не помагали нічого. Горе і нахил до того в їх нещасному синові були сильніші за всякі постанови з його боку та умовляння й погрози з їхнього боку. Він був навіки пропаща дитина.

Таким уже й постарівся при них у господарстві; і, не зважаючи на науку, перестороги й пильне наглядання батька та її, вийшов з Андруші справжній п’яниця, яких на селі, окрім нього, ледве чи було ще кілька.

У кімнаті панувала глибока тиша. Старенька мати не ворушилася, а Йосип, запаливши собі цигарку, придивлявся задумливо до заметільниці на дворі.

Здавалося, що мовчання було тепер обом пожадане; та ще обоє неначе про те саме думали тої хвилини.

Син обернувся враз до матери та завваживши стомлений вираз в її обличчю, немов відгадав течію її думок.

– Де дівся знов нині Андрушка? – спитав, – на дворі розпочинається заметільниця. Гляньте, мамо, завтра будуть дороги знов завіяні. Мені здається, що йому було вчора замало пиятики, і він хоче собі ще нині надолужити. Це ж підлота крайня! – скипів, – зважаючи на те, що ви тут ледве ще день-два зостанетеся! – Йосип кинув сердито цигаркою об землю, заклав руки на плечі й задержався на хвилинку в ході, коло вікна замовк сердито.

Стара мати прокинулася на його слова, мов сполохана, та лиш на те, щоб у дальшій хвилині, немов зламана, перехилитися вперед. Від тону, в якому брат про брата говорив, заболіло їй серце, хоча вона відчула добре правду синових слів і мусіла йому ту правду признати.

Одначе!..

Що знав він з того, що знала вона, що відчувала вона!

Що знав він!

Тут існувало стільки тисячів і тисячів ланцюгів, котрі самі з себе укладалися, викликаючи мимоволі все, що опісля за кожним разом витворювалося й нещастя з собою приволікало! Але кожного разу, коли котре з дітей, або навіть сам батько, висловлювався зневажливо, або з докором про п’яницю, падала її душа геть закривавлена, обличчям додолу. Її біль був червоний, як кров, і жадна людська душа не хотіла її в тім пожаліти й зрозуміти. Це була її кривава тайна, при тій безталанній дитині її найтяжча драма, котра не хотіла ніколи кінчатися й усе щораз трагічніше поновлялася.

Здавалося, жадне з її дітей не держало її душу в такім болючім руху, як цей слабосилий чоловік! І який був він при всім своїм нещастю добрий! Як рідко траплялося, щоб яке гостре або нездержливе слово вихоплювалося з його уст! Лиш коли був зачеплений або вражений по п’яному, тратив всю свою, йому властиву, доброту й терпливість, хапав, що в руки попадалося, хоча б і сокиру. В таких хвилинах дрижала навіть сама перед ним, хоч могла його іноді як шовк круг пальця обвивати.