– А знаєш, – посміхаючись, сказав Микола, – на тім кварталі живе та… моя знайома, про котру я казав. Пам’ятаєш?
– Ну, що ж? Хай собі живе.
– А знаєш що? – таємниче зашепотів Микола, – ходім до неї…
Він спершу хотів цим пошуткувати. Потім якось несподівано наважився дійсно іти і серце його застукотіло швидше, а по тілу розлилась млявість.
Андрій же був припертий до стінки, бо питання було поставлено руба. Але він жахнувся: як після цього, прийшовши додому, він буде цілувати неньку перед сном, коли?.. Здавалось, що всі вмент вгадають, де він був, скрізь про це будуть говорити…
– Що ти, батеньку! – в’їдливо обізвався він, – з глузду з’їхав? А Галя? Ти ж слово давав.
– Нічого, раз порушити можна… Погадай, я з самісінького Різдва тримаюсь… це вадить навіть… А Галя нічого, я ж її чисто кохаю… це нічого. Я ще більше її любить буду… – плутано переконував Микола й себе, й свого товариша, почуваючи, як голе бажання гадюкою охоплює його тіло.
– Ну, йди сам – рішуче промовив Андрій.
– Самому немає охоти… ходім укупі!..
– Хіба піти задля досвіду? – носилось у голові Андрія. – Треба ж коли-небудь у перший раз… Шкода, що повія, все-таки, як це не чудно, я теж незайманість гублю… хотілось би загубити з чистою дівчиною… хоч взагалі все одно… але все-таки…
Серце його голосно билось; несвідома туга й жах чогось надзвичайного обхопили його й він перериваючимся голосом прошепотів:
– Ні, ні… я додому поспішаю, в мене діло є… хай іншим разом…
Микола по голосу Андрія побачив, що зараз якраз слушна пора, щоб його переконати.
– Ну, поступись мені один раз, – благаючим тоном просив він, зовсім уже загубивши волю, – ну, задля мене… Хіба ти хочеш, щоб я Галю занапастив… га? Підеш? Ходім, або я більше тебе не знаю… Будь ласка.
– Ні, я поспішаю… в десять годин мушу бути вдома.
Андрієві захотілось сісти серед вулиці й плакати довго і голосно.
– Б’юсь об заклад на десять карбованців, що в десять будеш вдома! Це ж швидко, чверть години… зараз половина… Та ходім, кажу тобі!..
Микола міцно схопив товариша за руку й потяг за собою.
– Стривай, я сам піду, – похмуро промовив той.
Андрій почував страшенну слабість у тілі; ногами було занадто важко рушати. Іноді здавалось, що він зараз зомліє або й зовсім умре. Серце турботно тріпотіло, а голова зробилась великою і немов наллялась чавуном. Думки недоладним колобком поволі ворушились, довгі й болючі, залишаючи після себе якесь глибоке здивування, бо Андрій не міг їх ні зрозуміти, ні прогнати.
– Та пусти, я сам піду! – крикнув він, бачучи, що його все ще тримають за руку.
– Не вірю, побіжиш… тебе, як слона, треба вести.
Андрій покірно пройшов ще кілька кроків, а потім раптом вирвав руку й спинився.
– Авжеж ж там можна заразитись? – перелякано спитав він. – Правда? – А як це скоїться? Я боюся…
– Вовків боятися – в ліс не ходить, – роздратовано відповів Микола. – Скільки разів був я у неї і нічого… А як і заразишся трипером, то хіба велике лихо! Не мужчина той, хто на трипер не хворів.
Андрій взявся за дерево, щоб не так важко було стояти, і хотів з’ясувати собі те, що тільки що сказав Микола, але думки були не ті що треба, а голова важчала і постук серця голосно дзвонив у вухах. Він чогось посміхнувся. Потім спитав байдуже, ніби не чекав на це ніякої оповіді, а питав тільки за для формальності:
– А як сіфіліс?
– Ну, тоді кулю в лоб. Та ходім же, нюня проклята!
Микола схопив знову Андрієву руку й потяг. Той уже нічого не почував. Холодна байдужість, як мокрий лантух, накрила його й він міг іти зараз скрізь, куди б тільки його не тягли. Він лише безтямно посміхався, спотикаючись об каміння бруківки.
– Сюди.
Вони підійшли до брами, за якою було темне подвір’я. Андрій переступив поріг хвірточки й впірнув у темряву.
– Куди? – з ніяковістю спитав він.
– Просто тримайся за мене… Ну, ось і прийшли. Чекай, зараз постукаю.
Микола наблизився до вікон маленької, кривобокої хатини, через віконниці котрої ледве пробивалось слабке світло, й обережно постукав три рази підряд.
– Хто там? – почувся з середини хрипучий голос.
– Учні.
– Я занята. Почекайте з півгодини.
Микола голосно вилаявся.
– Занята вона, чорт візьми… Чуєш?
Він шарпнув Андрієву руку.
– Це б то як занята? – не розуміючи, перепитав той.
– Та є в неї хтось такий, як і ми… гість, чи як це зветься.
– Ходім, ходім швидше, – немов прокинувшись від тяжкого сну, по-дитячому радісно шепотів Андрій. – Господи, а я думав, що вже кінець… що я пропав… А як воно гарно сталося… Миколо, швидше! Куди ти? Уже знайшов… Ну, слава Богу! І як я згодився був? Миколо, правда гарно, що ота… як її… ну, байдуже. То ж гидота…
Читать дальше