Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

А саме страшне! – його почали вчити, а її – ні, бо в батьків і на одного не вистачало як слід грошей. Олюся доїла корів, бігала обшарпана, а він жив у місті й носив блискучу тужурку. Коли ж повертався додому влітку, вона сама, тільки сама, стелила йому постіль і прибирала в кімнаті. Й ніколи ані слова догани.

Остап учився, а Олюся жила самим сподіванням його приїзду. Вона не мала подруг і була зовсім самітна; за це її вважали чудною. Брат був їй душею.

Він і надалі вчився, а вона доїла корів і виносила свиням; як зробилася дорослішою, раз на місяць приїздила до брата в місто, привозила йому чисте шмаття, забирала брудне, латала йому штани й сорочки.

Врешті він зробився інженером, а Олюся лишилась неосвіченою ричкою. Він досі не зауважав на її становище, не гадав про те, оскільки був їй винним. І лише прийдешня смерть відкрила йому її вартість. Тепер він почував себе готовим вчинити надзвичайне, аби лише врятувати сестру. Але було запізно. Свідомість гнобила його, що він так пізно оцінував офіри сестри, коли віддяка була вже неможливою, коли всі думки и постанови його були даремними, й він ментами напружувався, щоб рвонутись кудись, раптом випростатись і розірвати пута важкої туги; щоб у надлюдській потузі утворити світло, що розвіяло б примари смерти, що купчилися над Олюсею. Та всі ці пориви лише виснажувала його.

Шаптала навмисно картав себе, пригадуючи, що Олюся весь час була його рабою, доброхітною й безоглядною. Завдяки мовчазності своїй він так мало сказав їй ласкавих слів… Якби можна було хоч востаннє висловити їй весь свій жаль і свою покору!

Він хотів би сказати їй так:

– Олюсю! Сестро кохана! Не конай! Я візьму тебе до себе й зроблю своєю царівною. Матимеш ти душу мою за килим собі… Не конай, сестро!

Але він не сказав був їй цього, коли був біля неї, не сказав би й зараз, бо думка його боялася голосу. Хіба лише написати, але це було безглуздим вже з того, що вона, неписьменна, не здолає прочитати.

– Ти заснув, Остапе? – запитав Галай: – я тебе вдруге питаю.

– Ні, – відмовив Шаптала, прочунявшись.

– Так відчини вікна. Будемо слухати, що співає весна.

Шаптала підвівся, розчинив обидва вікна й сів на підвіконнику, звісивши ноги на вулицю.

Думки його не покидали Олюсі; вона зібрала всі ниточки його душі й прикувала до себе. Кожний рух свідомости, кожне хвилинне почуття безумовно приводили його до маленької кімнати, де помалу холонуло схудле тіло.

Тонісінькою павутинкою ще зв’язана була з тим тілом велика душа, що здолала всі чуття свої бездоганно віддати одній людині.

Олюся ніколи не піклувалась про себе і, коли брат питав її, чи добре їй живеться, вона звичайно недбало відповідала:

– Мені гаразд. Та що я? Аби тобі добре було…

Шаптала коцюрбився, пригадуючи клопоти, що їх вона завдавала собі через його, бо бракувало змоги за них віддячити коли. Здавалося, після її смерти він як старець блукатиме по світу, пригнічений боргом, якого не сила буде сплатити.

Він пригадував великі очі Олюсіни, очі, яких не здолала попсувати тяжка хвороба та, напевно, не переборе й смерть. Очі, в яких відбились всі рухи її душі, чистоті, як небо, що мав він над собою. Ті очі були книгою, де записались всі її офіри, самозречення й покора.

– Що ти робиш цілими днями? – питав Остап, коли наїздив до батьків.

– Я маю дві роботи, – відповідала вона: – праця по господарству і думку про тебе.

Щораз глибше відчував Шаптала, що не кохання він мав від сестри, а віру; сестра піднесла його на височінь бога та все життя простояла перед ним навколюшках. Не дарма вона же не вірила в звичайного бога, бо не сила була їй поділяти на двох свою віру. Вона жила двадцять два роки й ніколи не кохала мужчини, – він це напевно знав, бо хіба ж здолала вона мати від нього таємницю?

Шаптала похилив голову до колін, бо неможливо важке було кохання сестри і гнітило воно йому душу. І щодалі гадав він про Олюсю, то дужче пригноблювала його вага її величного почуття, а спогади про сестру ширшали й глибшали, заступаючи собою батька, матір, людей і землю.

Похилий сидів Шаптала та в кожному дереві й будинку на вулиці вчував присутність Олюсі. Вона мовби розсипала щедрою рукою своє серце по всій землі, а після смерти застеле своєю душею ще й небо. І скрізь, де не повернеться він, Олюся пробуватиме в кожній порошинці землі; вона оселиться в очах незнайомих людей, і скрізь буде вона, лише вона.

Шаптала никнув і в’янув, як папірець, обхоплений полум’ям. Навколо буяло кохання сестри і заливало його, як море.