Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

Але Олюся напружилась відразу, випростала руки з-під ковдри і стиснула ними груди. Сама вона захиталась, і брат ледве встиг її затримати на стільці.

З грудей дівчини обривчасто посипались вибухи кашлю. Вони сухо летіли в кімнату, як удари сокири по дереві, і колючими дзвіночками бриніли по шклянках на столі. Од гострого їх згуку заблимали свічки на столі, й прозорими краплинками покотився по них розтоплений лій.

Сили Олюсіни вилітали разом з кашлем; вона жовкла і в’яла за кожним кахиканням і ледве встигала набирати повітря в легені.

Врешті хвора затихла та, підвівши голову, почала ковтати слину. Ніхто не ворухнувся, боючись недбалим рухом викликати звіря з грудей Олюсі.

– Важко, боляче… – прошепотіла вона, і згуки її голосу, тихі й журливі, попливли повітрям, як дим ладану.

Вона задумливо схилилась над столом і казала до брата:

– Я знаю, що завтра не встану з ліжка ранком… в той час, коли сонце сходить за лісом… Ах, яке п’янюче ранкове повітря! А над вечір я не ходитиму біля Дніпра і не побачу… як падають од скель на воду хисткі тіні… не почую буркотіння порогу… Ай, Остапе, я ж того не побачу й не почую!

Вона схопила братову руку й тискала її; великі очі їй ще більш затремтіли.

– Олюсю, Олюсю, на що так? – побивалась мати, пригортаючи до себе доньку.

Шаптала одніс сестру назад у ліжко. Вона була зовсім безвладна і мов завмерла у непритомі.

– Може, тобі холодно? Може, в голови низько? – турбувалась мати.

– Мені добре… – байдуже відповідала Олюся: – мені дуже добре… Лишіть же мене… всі…

Коли повернулись до їдальні, старий Шаптала вже докінчував карафку з горілкою.

– Петре! – докірливо промовила мати.

Вона схилилась на край канапки й заплакала. Батько смикнув собі сивий вус і відмовив зухвально:

– Дарма. Сьогодні ж Христос воскрес.

Шаптала поволі ходив вздовж кімнати, иноді спиняючись біля дверей, що вели до хворої. Йому здавалось, що Олюся має його покликати.

Потім загасили свічки й розійшлися спати. Заходив день. По вікнах у синій труні помирали зорі.

Вдень Шаптала сидів на стільці біля ліжка Олюсі. Вони розмовляли мало: вона через кашель, що душив їй слова, а він – з своєї природньої мовчазности.

Коло ліжка сестри, що конала, Шаптала почував себе дитиною, яку обхопили дужі лабети і яка виснажилась, пручаючись. І те, що ментами він відчував всю силу свого кремезного тіла, лише побільшувало йому безсилля.

– Дай мені руку… – прошепотіла Олюся.

Він простягнув їй правицю й вона з посмішкою стала ворушити йому пучки. Потім піднесла його руку до свого обличчя й несподівано поцілувала.

– Олюсю!.. – схвильовано викрикнув той, але не насмілився відняти у неї руку.

– Не сумуй, брате, – прошепотіла вона: – мені важче буде помирали, коли ти сумуватимеш… Бачиш, я весела. То вчора я так.

Дійсно, її великі очі посміхались. І Шаптала не розумів, як здолають посміхатися очі, коли холоне тіло.

Вона закахикала, і Шапталі стало до болю соромно за своє здорове тіло. Він почав вишукувати необхідних слів, щоб висловити своє чуття, свій жаль до неї, та не міг, як і завжди, їх найти. Тому він мовчав, близько нахилившись до ліжка, і кашель катував його не менш, ніж її.

Олюся затихла й знову посміхнулась.

– Я рада, – ой, як я рада! – що ти приїхав, – промовила вона: – а скажи, Остапе, чи був радий ти, коли я приїздила до тебе в місто?

– Був, – відповів Шаптала.

Вона зітхнула.

– Але ти ніколи мені цього не висловив…

– Олюсю…

– Вірю, вірю…

Ввійшла мати з обідом Олюсі. Шаптала натяг капелюха й вийшов на повітря.

На дворі сонце так сяяло, що він примружив очі. Сонце немов вихвалялось тим, що здолає блискати. Шаптала ще нижче насолопив собі ширококрисого капелюха.

Вулицею проходив мирошник Підгорній.

– Христос воскрес! – весело крикнув він.

Навіть цей, що з його жінка та семеро дітваків безутомно ссали снагу, – теж радів.

Воістину, – відповів Шаптала й поплентався на молочарню до батька.

Старий Шаптала відав молочарнею раніше у дідича, а тепер у Радянськім Господарстві.

У молочарні гудів великий сепаратор і було повно народу. Старий Шаптала був вдоволений, що син зайшов його провідати.

– Бачиш? – питав він: – навіть на Великодень треба працювати. Що ж робити? Не здоїш корови, а вона тобі й загине.

Далі він шуткував:

– Чи не хочеш, бува, поступити до мене за поміщника? Далеко краще, ніж твоя хемія…

Шаптала уважно прислухався до гудіння сепаратора й полюбив його одноманітність.