Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

– Їй бо, у нас краще, ніж у місті, – казав батько далі: – подивись, скільки молока – хоч купайся! А дівчата – хіба ж рівня вашим панянкам?

Рички зареготали, й їхній сміх оповив Шапталу гнітючою хмарою; їхній регіт душив його, і він облишив радісну молочарню.

Він минув свою хату й спустився у сад. Скоро війнуло на нього повітря занедбаного саду, скоро заслали його дерева своєю тінню, він відчув спокій у своїй душі. Він ніби потрапив у інший світ, і жодний закон тогобочного життя не мав над ним сили.

Дерева гуски і стежка губилась між ними. Пахощі молодого зілля, густі, як вершки, затримували ходу. Шаптала сів на землю й здійняв капелюха.

Тут непомітним був бог, що воскрес.

Повернувшись до міста, Шаптала не пішов на свою звичайну кватирю до басусі Одарки, де він їв і спав, а спинився у своєму робочому кабінеті на Борисовській вулиці. Те помешкання було близько вокзалу, а Шаптала почував себе остільки слабим, що не здолав іти десь далеко, у центр міста.

У кабінеті він довго сидів, схилившись до столу, млявий і байдужий; певність сестриної смерти виснажила його остаточно і позбавила всякого інтересу до оточення. Він спочивав, немов знесилений важкою працею, або надутомлений безсонними ночами.

Над вечір йому зненацька наддалося сили; він умився й пішов гуляти довгою вулицею аж до Дніпра, за яким уже сідало сонце, Шаптала спинився на березі та почав стежити, як борються на небі яскраві фарби гарячого сонця з прийдешньою пітьмою, як сірішає Дніпро і гудки пароплавів зовсім низько стеляться понад водою. Він бачив усі даремні потуги сонця у цій боротьбі: наблизившись до обрію, воно почервоніло з обурення і розсипало свою злобу на небо й Дніпро. Потім поволі, огинаючись, зникло за кручами, і лише хмаринки довго ще мліли та танули в його червоному гніві.

Коли ж на високім комині гамарні сконав останній промінь сонця, на землю спустився вечір і швидко розіслав навкруги туманові серпанки. Місто нишкло. Дніпро ширився й починав шелестіти.

Шаптала пішов додому, з острахом почуваючи, що вже досить накупчилось в йому сили, щоб знову почалася в голові завірюха думок та безпорадних силкувань призвичаїтися до недалекої смерти сестри.

Коло саду він перестрінув Зінька Галая, і вони пішли поруч.

– Я допіру з саду, – сказав Галай: – мене ваблять до себе великі зібрання людей своїми фарбами й різноманітністю. Не маючи знайомих, здолаю лише дивитись. Я люблю стежити, як з’єднуються й роз’єднуються люди, зникають і знову з’являються, кожний рух їхній мені довідомий і відбивається в моїй душі. Зараз, облишивши вже їх, я несу з собою їхні посмішки і мову.

Шаптала спинився, маючи повертати до хати.

– Ходім до Левка, – запропонував Галай: – я йду перебалакати з приводу свого переходу до нього на житло.

– Ходім до Левка, – погодився Шаптала.

На дзвіниці гучно вдарило десять годин.

Перед будинком, де мешкав Левко, Галай спинився і, глянувши на небо, промовив:

– Остапе, весняними ночами мене обхоплює сум. Мені хочеться сісти на Великий Віз та проїхати Чумацьким Шляхом. Але я ще не зневірився щодо неможливости такої мандрівки.

Левка Вербуна вдома не було, але вони зайшли до нього в кімнату. Галай зараз ліг на ліжко, а Шаптала сів коло столу, простягнув руки й поклав на них голову.

Йому здавалось чудним, що він тут в той мент, коли на селі помирає його сестра. Він мусив бути там, у маленькій кімнаті, де вогник лямпадки стежить, як кашель кромсає тишу. Нащо вона наказала, щоб він повернувся до міста? Дні й ночі просиджував би він коло її ліжка, без сну й спочинку, аби почути її слово, завдовольнити її прохання… Але вона сказала:

– Остапе, я не хочу, щоб ти бачив, як я помиратиму. Ти приїдеш тільки ховати мене.

Це було сказано з тугою, і він зрозумів, що Олюся рада була б його бачити коло себе, але хотіла позбавити його від вигляду своїх страждань. Вона й тут офірувала собою задля нього.

Шаптала тисячний раз перебирав у спогадах її офіри. Почалося давно це, з дитинства. Вона ховала яблука й цукерки, що їх так рідко запопадала від батьків, щоб увечері віддати їх братові.

– Їж, Остапчику, їж, – казала вона.

– А ти чого не їси? – здивовано питав той.

– Мені так радісно, коли ти їси! Вони ж смашні. Їж, їж!

Він їв, а воно, дівча, дивилося, й раділо.

Маленька Олюся ходила у ліс та приносила братові суниць; вона вирізувала йому лука й робила стріли. Вона намагалася завжди взяти на себе його провини, а коли їй не щастило в цьому й Остапа карали, вона вела його в садок, співала й танцювала там, а коли це не розважало його, – сідала й плакала з ним разом.