Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

Коли він увійшов, очі батьків засяли: він був їм єдиним сином, дорогим гостем з міста.

Мати підійшла до його перша, бо була певна, що має більше прав на сина. З світлою, трохи наївною посмішкою вона нахилила до себе голову сина і тричі поцілувала йому губи.

– Воістину воскрес, – промовив Шаптала.

Потім підійшов батько, взяв синову руку, стиснув та сказав упевнено:

– Христос воскрес.

Старий Шаптала дійсно вірив, що Христос воскрес.

Батько й син поцілувались по-братерському – міцно й обривчасто.

– Олюся спить? – спитав він, і здавалось, що він ще щось скаже. Так він завжди уривав свою мову.

– Ні. Піди похристосуйся з нею, – відповіла мати.

Шаптала повісив капелюха, пройшов через невеличку вітальню, освітлену боязким полум’ячком лямпадки, та постукав у кімнату сестри.

– Ти. Остапе?

Він одчинив дверину і ввійшов. Тут також у кутку блимала лямпадка і кидала непрозорі плями на ліжко. Ментами вогник напружувався і тоді на подушці слабо визначались риси схудлого дівочого обличчя з великими, ніби тремтячими очима.

Шаптала знав, що сестра, як і він, не вірить у бога; тому не сказав їй «Христос воскрес». Він присунув до ліжка стілець, найшов сестрину руку під ковдрою і поцілував.

– Як твій бік? – запитав він, стараючись пом’якшити свій трохи грубуватий голос.

– Погано, – прошепотіла дівчина: – дихати тяжко. Кашляти боляче. Розмовляти важко.

Вона говорила запинаючись і від зусилля морщила чоло.

– Видужуй, Олюсю…

Шаптала нахилився близько до сестриного обличчя й заглянув їй ввічі. Та затулила їх, провела язиком по сухих губах і прошепотіла:

– Добре.

Шаптала сів на стілець.

Ця кімната належала була йому всі роки його навчання. Приїхавши влітку додому, він мешкав завжди тут. Ввечері, коли дім засипав, він одчиняв вікно та споглядав, як виринають з недалекої рички вогкі мрії і тихим сміхом котяться вдалечінь. Він вишукував серед них, яка легким танком по зоряних проміннях простувала до неба, ловив її й лягав з нею спати. Так було щовечора.

– Іди ж розговлятись, – шепнула Олюся.

Шаптала поволі підвівся й пішов до їдальні.

Там стіл був вщерть заставлений їжею.

– Ось заради тебе порося з начинкою, – казала мати.

– А мені вже й немає? – шуткував батько.

– Ти старий, – сміялася мати й поклала синові половину поросяти.

Батько налив горілки.

– Ми з сином сивенької, – казав він, радіючи з того, що може чимсь догодити синові.

Шаптала почував себе ніяково серед такої ласкавости й прихильности.

Батько розбив крашанку, посипав її сіллю та, куснувши, здивувався.

– Скільки за рік крашанок з’їдаєш, і всі вони однакові, а в цю ніч навіть крашанка робиться смашнішою. Куштуй, Остапе.

– Тільки паски не криши на стіл. Вона ж свячена… – докірливо зауважила мати.

– Не буду, – винувато промовив Шаптала.

Почувши себе дійсно винуватим, він, нахилившись над столом, позбирав крихти свяченої паски.

Мати вдоволено посміхнулась і глибоким поглядом оглянула сина. Потім вона зітхнула. Вона була певна, що син її любить, але любить там, десь у глибочині своєї мовчазної душі. А мати жадала, щоб колись на самотині син обняв її та, схиливши своє обличчя, сказав би:

– Матусю, люба й кохана! Хочеш я стану перед тобою навколюшки і покладу голову тобі на груди, що дали мені силу та розум, а ти, як у дитинстві моїм, спокійно й поволі розкажеш про пригоди хороброго лицаря у країні лютих звірів та огидних страховищ… Я хочу ще раз почути, якою красою блискали очі його після перемоги…

Але він ніколи не скаже подібного, її син.

Батько облишив сало, яким зацікавився був, і прислухався.

– Олюся кличе, – тихо сповістив він.

Мати схопилась і подалася до хворої. За мент вона повернулася.

– Олюся хоче посидіти разом з нами… Ходім. Остапе.

Її лякало уперте бажання доньки, хоч та запевняла, що почуває себе гаразд.

Батько й собі поплентався за ними. Олюсю закутали в бавовняну ковдру, і Шаптала приніс її на руках до їдальні.

– Спасибі, спасибі, – дякувала дівчина, коли її посадовили на стільця, як давно… більше місяця я не бачила цієї кімнати. Як давно…

Вона ніби щойно прокинулась і була ще під впливом жахних снів. Очі їй блискали, ще не ймучи віри радості пробудження.

Шаптала сидів біля неї й підтримував їй стан рукою.

– Їжте, їжте, – прохала дівчина, посміхаючись: – тато, випий горілки…

– Гм… – пробуркотів старий. Проте налив собі чарку.

– Хай ти будеш здорова, – промовив він.