Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

А слова її дійсно вразили хлопчаків. Вони виразно відчули, що починається їм нове життя. Пані Чужинська, мов чорна риса, відокремила їм їхнє минуле. Гнітюче почуття невідомої майбутности опанувало їми і тому, що кожний прагнув лише самотности, вони зненавиділись на той день, бо заважали один одному.

Мовчки вони повечеряли й самі постелили собі ліжка, як замовила їм робити пані Чужинська. Вона потурбувалась про те, щоб одразу поставити їхнє життя у певні рямки, одразу напрямити його, аби після менше було з ними клопіт. Обов’язки їхнього співмешканства були ретельно розподілені в той же вечір: на два тижні наперед були призначені чергові, що мали стежити за порядком у кімнаті, гасити ввечері електрику, читати в голос молитви рано і перед сном та відповідати перед панією за всі непорозуміння й шкоди. На стіні був повішений розпис їхнього дня, де зазначено було години, коли йти на прохід, коли готуватись до лекцій, а коли лягати спати.

Їм стала гидкою пані Чужинська, що з прихильною ніби посмішкою, без жалю зламала всі їхні звички й колишню волю в батьківських родинах. І душною, ненависною зробилась їм велика кімната, куди їх утиснуто було силоміць, і три охайних ліжка, що стояли рядком, і ікони, що до їх треба було разом молитись.

Але жоден не висловив того, бо вони ще не йняли віри поміж собою.

І лише вночі, коли зробилось нестерпуче – важко від тиші, маленький Остап заскиглив, нудьгуючи за матір’ю і степами, що він їх кинув на селі.

Зінько, що його ліжко стояло поруч з Остаповим, схопився й прошепотів:

– Цить! А то ще «вона» почує.

Левко теж підвівся і підійшов до Остапа.

Виявилось, що ніхто не засипав ще. І хоч не мовлено було тоді між ними жодного слова, хоч за хвилину вони знову розійшлися до ліжок, – вони заснули спокійно, бо кожний вже не був самотнім. Вони відчули спільність своєї долі і мовчки утворили в ту ніч міцний союз.

З року на рік щораз більше виявлялись різниці їхньої вдачі, а втім щільнішими робились між ними зв’язки. Вони ставилися один до одного з безмежним імовір’ям, не мали між собою таємниць і те, що вчилися вони по різних школах та поза мурами кімнати жили кожний окремим життям, ще близькішими робило їх, коли вони сходились до купи.

Їхнє невеличке товариство було їм кутком, де панували инші закони, ніж в останнім житті. Позбавлене брехні, заздрости і злоби, воно було їм відпочинком і розвагою після негод та борні, що їх кожному довелося зазнавати. І вони сходючись, відчували це і росла їхня взаємна пошана.

Згодом вони опанували життям і шляхи їхні розбіглись. Про те, хоч час і зробив їх далекими один одному, вони звикли вважати себе мов галуззями одного стовбура.

Отаборившись у Вербуна, Галай повісив над ворітьми будинку свою «візітну картку» – вивіску, де намальовані були два чоботи: один великий, а другий – дитячий.

У кімнаті він посів куток коло листівного столу та поставив там свої речі – невеличку скриньку з майном і таку ж з приладдям до шевста. Спав він долі на рядні, вкриваючись другим. Вечером електрична лямпочка, що стояла у Вербуна на столі, освітлювала й куток і Галаєві було вільно працювати.

Все було гаразд і зручно, але перший час Галай почував себе непевно. Перш за все він приніс з собою в кімнату пахощі шкури і вважав себе за них відповідальним. Крім того, майже щодня приходили до нього добродії й добродійки замовляти взуття. Все це могло врешті роздрочити Вербуна.

А саме головне, що Галаєві випадало працювати дома після обіду, саме в той час, коли Вербун або теж працював, або, сновигаючи по кімнаті, обмислював свою працю. Бо зранку вони розходились: один до університету провадити лекції, а другий – до військової майстерні, де був мобілізований. А шевцювати й не стукотіти молотком було неможливо.

Він сказав Вербунові в день переїзду:

– Слухай, Левко. А я стукотітиму тобі під вухом.

Дійсно, вони сідали майже поруч, бо лямпочка була одна.

– Стукоти, співай, ґвалтуй, – зневажливо відмовив той.

Він закурив і, витягнувшись на стільці, додав:

– Ти гадаєш, я багато уваги звертаю навколо? Он там, – він показав на вікно: – багацько швендяє й розмовляє, – ти гадаєш, я зауважаю? Ще б пак! Та тільки зверни найменшу увагу, так і прилипнуть, так і скрутять.

Помовчавши трохи, він зморщив обличчя.

– Це ж подібне до пастки, – промовив він похмуро: – сальце там, ідеали різні. Поластивсь – хляп! – і в пастці і брянчить на тобі який ланцюжок. Ні, під три чорти!