Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

В ці менти замертвіння тіла і мозку, в глибинах свідомости творився образ Олюсі – її мрії, що вселилися в душу і все скорили. Навмисно завмирали всі рухи, щоб не шкодити напруженій праці утворення мрії і тіло відпадало, як зайвий тягар, щоб всі сили віддалися на її втілення.

Шаптала підводився цілком виснажений. Ніби всі нерви його були порізані та залляті кров’ю, а тіло закатоване і тому безсиле.

Минув тиждень, а Олюся не приходила. Тоді зрозуміли батьки, що вона дійсно померла і страшною новиною вразила їх несподівана свідомість цієї події. Розпач вирвався із їхніх грудей та звіром розлігся по кімнатах. Чекання чуда змінилось зневірою.

Тільки тепер почулось, що в хаті скоїлось щось жорстоке. Тиша, що панувала допіру в кімнатах перетворилась у стогони матері та голосні зітхання батька, що тинявся, розчавлений безнадійністю.

Облишили варити обід і їли, що трапиться. Пил застелився на вікнах та підлозі і ніхто не стирав його. Довго не лягали спати, сиділи за північ та все думали й катувались.

Мати не плакала лише тоді, коли сухі ридання самі спинялися їй у горлі. Батько прилюдно лише зітхав та ніяково посміхався, а по кутках ховав свої важкі сльози.

Лише тепер залунало в повітрі слово «смерть». Немов смерть щойно прийшла велика й нахабна, розсілась по всіх стільцях, захопила все повітря і ніде було повернутись, нічим було дихати. Все загарбала смерть.

Мати здебільшого сиділа на канапці, виснажена лихом та риданнями. Тільки-но поверталася до неї хоч краплинка сили, вона знову перелякано заціплювала пучки та припадала до столу.

– Де ти, Олюсю? – вила вона: – де ти, доню? Іди ж сюди! Йди до неньки! Чуєш Олюсю?..

Вона стихала на мить, прислухаючись, і, зневірившись, кричала ще голосніше:

– Боже, навіщо це? Навіщо смерть? Навіщо вмирати? Боже!

Їй ніхто не відповідав. Батько, заціпивши губи, сновигав з кімнати до кімнати, і скарги дружини падали йому на зважнілу голову, як удари довбні.

Коли ж Остап повертався з лісу, мати кидалася до нього та в болісних обіймах притискувала до себе. Вона перелякано дивилась на нього заблуканими очима та стогнала:

– Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!

Мати не хотіла відпускати його від себе.

Він мусів сидіти коло неї та слухати її нарікання. Він мусів дивитися, як вона, розпатлана й розхристана, тіпається йому на колінах, як підрізана курка.

– Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи що ти не помреш! – гукала вона, засапуючись від ридань.

– Добре, – відповідав той.

Иноді мати хапала його обличчя руками та починала шалено цілувати, заливаючи слізьми. Вона гортала його, кремезного, до своїх усохлих грудей, мовби дійсно хотіла захистити від смерти.

І Шаптала не міг лишатися довго вдома, бо бачив страшне непорозуміння, що там коїлось. Дедалі, то чужішою ставала йому мати з її недоладнім жахом перед смертю. Часом навіть прикро було слухати її скарги на смерть – таку тьмяну, що родить великі мрії.

Те, що стало матері прокляттям, синові було за молитву. Бо розквітнула йому мрія в новій душі, і він з насолодою відчував свою фізичну міць та духову волю.

Шаптала став ще більше мовчазним та ще більш уподобав самотність, бо ніколи не лишався на одинці: мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову.

Ночами він довго лежав, розплющивши очі, та почував, як котиться снага йому в тіло через те, що мрія жила йому в грудях.

Він гадав:

– Я народився наново… Я снядів був за розрахунками, а ось мене викликано жити. Я не зауважав на людей, а ось маю віддати комусь свою міць та волю. Я любив напівтемний захисток свого кабінету, а ось маю вийти на вулицю й обнятись з сонцем… Мрія втілилася в мені, і я мушу життя во ім’я її. Те, що я вважав досі своїм, – належить їй. Вона володіє кожним клаптиком мого тіла, кожним рухом моєї думки. Бо я маю її у серці.

Потім він казав до Олюсі:

– Чуєш мене, далека сестро? Я дізнався врешті, що ти, – смерть. Смерть, що запалила в душі моїй смолоскип, – то ти сестре. Як чудово мати смерть за сестру! Ти чуєш мене сестро-смерте?

Зачаївши віддих, він почував тихі сміхи в кімнаті та невидиме колихання повітря. Тоді він спокійно засипав, знаючи, що з кожним подихом цілує свою сестру.

Між тим почали дохнути кури. Ряба корова Шапталів забігла невідомо куди, та її й не шукали. Город заріс, бо його забули полоти. У хаті бруд укрив підлогу, і купою лежав на столі неприбраний посуд. Иноді ранком забували відчиняти віконниці й лишались у темряві.