Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

Мати стала вигонити чоловіка з хати.

– Іди, йди собі, – злісно казала вона: – чого б я тут вештавсь?

Старий Шаптала покірно виходив, ішов вулицею, спинявся непомітно та стояв замислений. Потім, прочунявшись, перелякано простував далі.

А мати кликала до себе сина і, коли той приходив, садовила коло себе й починала голубити.

– Прости мене сину, – казала вона: – що я стала така… Гримаю на батька, не роблю нічого… Я боюся смерти, я не хочу її, а вона никає тут поблизу. Иноді вночі. – чую, торохтить стільцем. То вона блукає.

Мати злякано притиснулась до сина і боляче здушила йому руку.

– Чую вночі, – шепотіла вона: – шарудить, ніби книжку гортає… Чого вона ходить? А то підійде до ліжка, спиниться та дивиться, дивиться на мене… Ой, ой! Не кидай хоч ти мене, сину!

– Я маю їхати завтра, – промовив Шаптала.

– Не жартуй, Остапе. Чого ти поїдеш до міста? Адже ж твоя гамарня стоїть? А то поживеш з нами… Я догоджатиму тобі.. Хто так догодить, як мати?

Остап повторив упевнено:

– Я завтра поїду.

– Ти навсправжки, Остапе? – неймовірно питала мати: – ну, скажи, що шуткуєш – і я засміюся. Ну, скажи, скажи…

Вона захопила його руки та смикала до себе, немов хотіла стягти його до долу. Він спершу сидів непорушно, а потім почав поволі підводитись. Але мати одразу кинулась його обіймати.

– Ах ти, дурненький, – шепотіла вона: – чого ж ти не кажеш? А я давно помічаю – чого він задумливий такий? Так вези її сюди, свою коханку… Я прийму її як сподівану, я слугуватиму їй, я за покоївку їй буду, – тільки лишися тут, біля мене!

– Я не маю коханки…

Тоді мати впала йому до ніг і заридала, обвивши їх руками.

– Не покидай мене, сину! – стогнала вона: – що я маю сама робити? Батько такий заляканий, як і я. Навколо смерть торохтить маслаками… Сину, не їдь! Сину, лишися!

Ввійшов батько. Мати похапцем підвелася й почала витирати сльози волоссям.

Батько, винувато посміхаючись, запитав:

– Василино, я ще як снідав учора, та й досі… Хліб, може, є, га?

Мати гукнула:

– Немає хліба! Нічого немає!

Старий Шаптала надів шапку.

– Тоді я в Панченок позичу…

– Куди ти йдеш? – верескнула мати, стиснувши голову: – он Остап завтра їде! Син мій мене лишає! Син мій мене катує!

Шаптала дивився, як вона впала на ліжко та скиглила зарившись у подушки, його зненацька вразило слово «син», яким його узивали. Він не почував більше, що ця жінка йому мати, що він народився у цій хаті, і що все навкруги бачило його дитинство. Він знав, що мрія його зрадила і не мав рідні, крім неї.

Галай обрав собі кімнату Вербуна за мешкання головне з того приводу, що вона була на горі. З вікон її можна було бачити все місто навкруги, річку, а за нею лани та гаї. Ранком видно було звідти, як тяглися з сел вози та скупчувались на майдані, що розлігся ліворуч; як з усіх кутків міста виринали ранком люди та сунулись на поторжу, чи одинцем, чи цілими юрбами. Видно було головну вулицю й її безмежний рух, мійський сад, що прокидався вночі, коли засипали будинки, і далекі передмістя, що, здавалось, спали день і ніч, бо їхній гуркіт не дістався вуха.

Отже, стоячи біля вікна, можна було мати все життя міста на очах та тішиться його різноманітним виявленням. Можна було, перехилившись з вікна, брати участь у цім житті, вдихуючи його в себе, рости з його галасом і конати з неясними шумами річки.

Вербун дав згоду, і це скоїлося лише тому, що вони, всі троє, ставилися один до одного инакше, ніж до всіх инших.

Випадок уперше з’єднав їх у пансіоні пані Чужинської, яка, бувши вдовою, віддавала одну кімнату з харчуванням. І одного року з села привезли туди маленького Остапа, Зінька, – з невеликого повітового містечка, а до їх – Левка, якого мати кинула його батька, а той, не любивши худорлявого сина, що з малечку ставився до всіх зневажливо, щоб його позбутись, завдав до пансіону, дарма що сам мешкав у місті. Всі троє мали вчитися.

Пані Чужинська сказала їм у перший день:

– Дітки, матері ваші доручують вас мені. Я постараюсь справдити їхнє довір’я. Гарне поводження – перша окраса людини, а пильне навчання – друга. Мені належить стежити, щоб ви досягли їх обох, бо, не забувайте, я вам усім – замість матері.

Вона посміхнулася їм і погладила кожному голівку. Сказала вона так не тому, що дійсно гадала виховувати й стежити за ними, а щоб зробити перше вражіння, що, на її думку, мало позбавити їй необхідности робити ці вражіння надалі, їй же, дійсно, було не до хлопчаків – було їй за тридцять, і підтримування штучної краси та силкування зачарувати багатьох прихильників, що безутомно товклися у неї день і ніч, забирала всю її снагу і весь час.