Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

Він став сновигати по кімнаті, влаштовуючи в голові матеріял задля дальшої праці.

Бабуся Одарка щораз кликала до себе Шапталу й радилася з ним по господарських питаннях. Той притяг їй лантух з харчами з Борисовської вулиці, і бабуся упадала коло нього. Вона дуже клопоталася про сьогоднішній вечір, – треба ж, щоб усе було доладу. Дарма, що вона стара! Он вона встигла навіть напекти різних лекисосиків до чаю. Взагалі, бабуся чомусь надавала значіння цьому чаєві.

Кіт Ковелько теж плигав поблизу, залицяючись до бабусі.

І поки Вербун сновигав, а Галай розповідав Шапталі про свою недавню гулянку і те, що під час її звернуло на себе увагу, двері кімнати розчинились і ввійшла бабуся Одарка з приладдям до чаю. За нею слідом майнув кіт Ковелько. Бабуся прибралася в новий зелений очіпок і білу, вишивану занизуванням, сорочку. На обличчі їй написане було свято.

– А чай розливатиме Зінько – саркастично промовив Вербун: – він з нас усіх найбільш подібний до жінки.

– Про мене, – відповів той: – на жінок теж приємно дивитись.

А втім, він запропонував цю посаду бабусі, бо та справді була жінкою. О, бабуся згодилась! Вона розтурбовано казала, що рада їм догодити, та з великого чуття принесла додатковий шматок ковбаси.

Всі сіли до столу.

– Я люблю все, що підтримує мене, – сказав Галай, беручись до ковбаси: – а відтак, люблю і всесвіт, без нього мені нудно було б існувати.

Вербун палив і пив лише чай.

– Швидше їж і менше їж! – гукнув він Шапталі бачачи, як той довго й поволі копирсається в своїй тарілці: – однаково подохнеш врешті.

Бабуся Одарка зрозуміла, що їй теж належить пристати до розмови в цей мент.

– А правда, сину, – промовила вона, витираючи сльози: – скільки б не їла людина – все одно помре. Всім перед богом одвіт держать доведеться. Грішні ми… Страшно, сину, смерти…

Вербун засміявся, підійшов до неї й поклав їй руку на плеча.

– Не журіться, бабусю, – сказав він весело: – помирати не страшніш, як народжуватись. Елексір безсмертя, нам ще невідомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подібне до тих резинок, що багатьох урятовують від народження.

Бабуся не зрозуміла його мови, але вона заспокоїла її.

– Дай то, боже, щоб воно так було, як ти кажеш, синку, – зраділа вона.

– Дурна, – прошепотів Вербун і розхвилювався.

Він почав манячити по кімнаті, стискував кулаки, рухав руками і дер свою борідку. Потім він раптом спинився перед Шапталою.

– Шахи, Остапе?

– Добре, – відповів той.

Вони сіли край столу, нахилились над шахівницею й застигли над нею. Їхні чорні тіні на стіні були, як два великих заснулих птаха.

Галай розмовляв з бабусею Одаркою. Але вона була з його невдоволена: він не слухав її мови й иноді казав їй незрозуміле.

– Є квітки, бабусю, – казав він: – що мають щасливу долю – квітнути, не лишаючи насіння. Людина назвала їх пустоцвітами і в цій назві, крім зазначення факту, є дещо зневажливе. Бо людині, звичайно, вигідніше, щоб квітка лишила плід, який можна спожити. Але ті квітки – несвідомі пустоцвіти, що не здолають оцінувати своєї мудрости.

Коли він пішов геть, бабуся Одарка стерла з столу, побажала на добраніч і попленталася спати. Кіт Ковелько слідкував за нею, як щирий лицар.

На Борисовській вулиці мав Остап Шаптала другу кімнату, напівтемну й маленьку, що її вікна виходили в сад. То був його робочий кабінет, заставлений великими шахвами з книжками та різним хемичним приладдям. Він працював тут вечорами, коли служив на гамарні.

Вічна тінь панувала в кімнаті, бо дерева заступили їй вікно від сонця; вона здавалася таємничою, завдяки тиші й мовчазним шахвам вздовж стін. Немов дух який оселився в ній та задував світло своїм захолоділим тілом.

Купами лежали на столі товсті зшитки, довгі пляни, розрахунки й кошториси, – колись такі близькі й необхідні, а тепер занедбані й запорошені. На підвіконниках розставлено було пляшки, реторти з барвистими плинами загусклими й попсованими часом. Поміж шахвами заснувалося павутиння, серед якого сиділи череваті павуки, що иноді споживали одного з своєї громади, за недохватом здобичі.

Шаптала прийшов і розчинив вікно. Молода галузь розквітлої бузини завітала в кімнату і розлила там свої пахощі.

Він сів коло столу й почав розглядати свої папери. На їх бачив він довгі рядки, винизані його рукою, охайні стовбці цифр та тонко вирисувані химерні форми шкляних посудів. Він гортав зшитки, де записані були його спостереження, та товсті доклади по різних питаннях практичного досліду металів. Все це було далеко, ніби не ним зроблене, непотрібне і зайве.