Валер’ян Підмогильний - Остап Шаптала. Повісті

Тепер, коли душа його була захоплена одним рухом, коли він всі думки свої уперто, мимоволі, відносив до одного осередку, а той поширювався на всесвіт – ці папери були порошинками чужої землі, що поналипали були до ніг і яких потрібно струснути на порозі. Шаптала дивився на недокінчені проекти, складні кошториси і всіх їх складав у велику, незграбну купу.

Потім він поклав ту купу в куток між шахвами і пішов до гамарні, що розкинулась містом разом з великим робітничим виселком.

Шаптала зайшов у хатину до сторожа, Мусія Вибрика. Той здивовано привітався з інженером та запропонував сідати.

– Ключа дайте від брами, – попрохав Шаптала.

– Ключа? – неймовірно перепитав Вибрик: – а навіщо? Все ж спинилось. Нікого немає.

Проте він добув ключа, і вони разом пішли вузенькими вуличками робітничого виселку.

Тут теж мало хто лишився, – казав Вибрик, показуючи на зачинені вікна будинків: – кудись розтеклися, як вода з битого глечика… А куди? Скрізь. Хто на села пішов і землю копирсає, хто спекулянчити, хто воює, хто промови каже… Спинилась гамарня, спинилась…

Вони дісталися брами, одімкнули її та зайшли у середину заводу.

А пам’ятаєте, скільки народу тут вешталось? – запитав Вибрик, віддаючись радісним спогадам.

– Пам’ятаю, – відповів Шаптала.

– Смерть прийшла, – зітхнув Вибрик, – що робити з малими дітьми? Революція… Спинилась гамарня…

Вони посунулись між купами руди та чавуновими скибами просто до машинового відділу. Сторож одімкнув дверину павільйону і спинився на порозі.

– Дивіться – все завмерло, з тугою сказав він Шапталі: – а пам’ятаєте, як кипіло?

Шаптала зайшов у середину. Там у холодку дрімали машини, як притомлені дивовиди. Нерухомо повитягались стальові швенделі і спочивали великі маховики. Парові казани немов скупчились та схилились один до одного у спокійному сні.

Шаптала ходив між блискучими велетнями й торкався їх рукою. Вони були холодні: не сон, а смерть спинила їх. То смерть прийшла серед стогону й зітхань напружених рухів, серед метушливого дзичання колес і пазів. Тоді білою парою вийшов дух з метальового тіла, з сичанням заклякли швенделі в останнім пручанні та помалу захолонули казани.

Він піднявся драбинкою на примосток і зверху дивився на залізний цвинтар. Щось привабливе таїлося в смерти колес та в звислих ланцюгах горішніх кранів. Насолода вічного спочинку вилискувала на вигибах криці й мерехтіла на мідяних частинах держальн та гаків. Всевладно панувала тиша над потужними працівниками, що в зойках і шаленстві тіпались були своїми тілами, бездоганно віддаючи свою силу і рух.

Вони заробили собі тишу і спокій в перелогах під важкими ярмами ремінних пазів, у громі бійки заліза об крицю. Тепер вони спочивали, і радість нерухомости відчував кожний гвинтик цього знеможеного тіла.

Смерть, така бажана, прийшла сюди, приголубила чужих всім рабів і в захваті раювання вони заснули навіки. А купа мовчазного металю була смерти пам’ятником і хвалою.

Остап Шаптала сидів у фотелі в темному кутку кімнати, підперши голову долонею. Він розстібнув комір своєї широкої сорочки і той звисав, відриваючи його міцну, м’язливу шию.

У відчинене вікно доносились з вулиці то кроки людей, то гуркотіння повозки. То, зненацька, все стихало, немов смерть пройшла поблизу й приспала місто.

Коло світла примостилася бабуся Одарка, а їй на колінах безтурботно спав кіт Ковелько. Бабуся в’язала панчохи й без упину розповідала про жахні речі. Та мова її була позбавлена захвату і точилась, як безбарвний солоний струмок, з якого не можна вгамувати спрагу. Голос її не підносився й не стихав і, коли бабуся починала розповідати, кіт Ковелько облишав свої іграшки й спокійно засипав.

А бабуся гомоніла, нанизуючи нитку на нитку, і все, що коїлось на базарі, де вона продавала ковбаси, в кого був трус, де занялося повстання проти влади, скількох людей розстріляно з наказу Надзвичайної Комисії, – про все те можна було дізнатися від неї.

Вона иноді починала пророкувати, заглядала своїми старечими очима в майбутнє, але сповіщала про це також спокійно, як і про ціни на хліб. Навіть плакала вона спокійно.

Шаптала не слухав її. Тепер він лише чекав і до того часу, поки прийде сподівана звістка, він завмер. Він почув, що має знову родитися. Все існування його до того часу, коли смерть сестри зробилась такою необхідною, – інженерування, пляні, мрії, – все це було купою сірого пороху, що розвіялася одразу. Шаптала почував, що не має минулого, що ось лише має почати життя й жадав цього початку. Він був тепер тінню, яку смерть Олюсі мала викликати на простори й убрати тілом; він був тепер пусткою, яку мала заповнити смерть сестри.